Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Опівночі оминав давнє городище, пробирався попід руїнами валу. Се було страшне місце. Тут найчастіше ділили між собою полон татари, звідси правили викуп. Обложені невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися за старим валом. І мали дві втечі — степом та водою.
На валах було порожньо. На руїнах городища не чулося жодного згуку. Тільки глухо попугикував сич, ніби дмухав у гниле дупло. Люблять це місце орли й пугачі. Недарма так густо засліджені при версі білим послідом чорні стіни. Мокій зараз бачив їх проти серпика місяця, що виплив з — за ріденьких хмар. Моторошно біля цих руїн козакові. Душа наче кригою взялася, торкнися — задзвенить од страху. Сам приніс шкуру на турецьке базарище, бери, басурмане, натягай на барабан. Але цілою з нього її не стягнуть. Басурмана він боїться менше, ніж нечистого. На цій стіні того бачать дуже часто. У різній він буває подобі — то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боці і зі списом на плечі. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою — враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом.
Про всяк випадок Сироватка перехрестив місце, звідки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далі. Нарешті добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь і ляк, що обійняв біля городища. Роззирався на всі боки. Темінь стояла й чорне безгоміння. На притемненій воді виблискували зорі, але їхнє світло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхні. Вода була тепла — Сироватка почував те лицем. Тут і там на ній з’являлися маленькі кола — розходилися тихо, без сплеску — риба ловила мітлицю, що сідала на плесо. Найбільше тих кіл — у ліву од Сироватки руку, під ситнягами, що стали стіною біля берега. Проплив попід кугою вуж, його не було видно, тільки по воді пролягла темна змійка, просвистіли над головою качині крила, і почувся сплеск і майже водночас голосне, сполохане «ках». Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повіву вітру. Дозорець мусить бути пильним і завбачливим. Пригадалося, як років шість тому толочили козаки траву понад Дністром; Сірко заїхав у очерет і побачив купу колод. Ясна річ, колоди — для мосту, для великої переправи, бо незначні річки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намір на широко задуману війну.
Мокій Сироватка сидів на невеликому мисику під вербами, що розбрелися по березі од нього в правий бік, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островів. На плесах і далі лежала тиша. Тнули комарі. Сироватка терпів і вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що він тут побачить! Татарського шайтана на городищі? Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свій вибулькне з води, Мокію мало радості. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б’ються навкулачки. Може, з того пішла й примовка — чорти навкулачки б’ються. А ще січові діди розповідають: ховався якось в озері, в очереті, від татарви козак, а неподалік від нього виплив з — під води нечистий, пройняло його холодом у ямі — й чхнув на все плесо. «На здоров’я!» — сказав козак, і тоді рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволік за собою до сомів. Підвела козака власна делікатність. Підводить увесь вік. Те Мокій затямив гаразд. І через те сидить над темною водою тихо, безшелесно. Все — таки невідомо, який дідько мотається в цих очеретяних нетрях.
І через те страшно Мокієві. Можуть і русалки знайти його між оцього каряччя, вже напевне подумають, що підглядає за ними. Для русалок, правда, він застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в курені, де комарів видавив завидна, де прохолода, де вистелене свіжою травою ложе.
І враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тінь, яка швидко посувалася од однієї темної купи до другої. В наступну мить тінь трапила в розруб між вербами, й Мокій розпізнав чіткі обриси галери. Вона пливла по темній воді в ліву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по ній чаром. Коли порівнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили іскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тільки тепер помітив, що острів значно довший, ніж був раніше, й кущі ліворуч теж вельми далеко забрели в воду.
Одлетіли останні сумніви: в лимані ховалася турецька ескадра.
Розділ дев’ятий
Із записів Дорофія Ружі
Сказано в писанії: нехай проясниться путь твоя. Моя путь безмірно втомила мене, Божим захистом я залишився живий, прояснилася вона тим, що я вдома. Мені пощастило: їхав при гетьманському обозі, де була чимала варта. Нині на обози нападають не тільки лісові розбійники, а й чимало великомаєтних, але зубожілих панів тримають таємні розбійні ватаги й шарпають подорожніх; на нас було вчинено лише один замах, але сторожа наша пильнувала й прибишів було відігнано вогняною стрільбою, при якій двох забито. Весна вдалася дощова, броди глибокі, переправи тяжкі, та й вся путь була тяжка. Одного разу міст наплавний на човнах роз’їхався, і віз з кіньми, поклажею пішов на дно. Вози в нас були важенні, вантажені здебільшого ломом, в піску колеса грузли по маточини, часто ламалися, й доводилося лагодити їх у дорозі.
Одначе найбільший грім винагороджується великою тишею. Походжаю по батьківському обійстю, впізнаю й не впізнаю його. Серце моє вмивається слізьми, але то сльози жалю дитячого і розчулення також. Шкода своїх літ дитячих, вітця свого і ще чогось, а чого — не знаю. Серце моє зворушене, але нічого значного в тому розчуленні немає і мудрості також ніякої. Просто мені гарно. Дідизна наша — на краю села, власне, це хутір, на вулиці нашій, Калаталах, хати стоять рідко й тільки з одного боку, за нашою хатою вже поле, а далі ліс. Скільки пам’ятаю, одразу за хатами розливалися білим молоком гречки. Родила тут гречка, як ніде інде, умолотна й
