Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

— Чого ж хочеш відступитися від своєї частки? — знову Пархім. Братам здається, я хочу їх ошукати, та ще й якось так, що буде їм зовсім кепсько.

— Ніякі багатства світу не ваблять мене. А хочу довідатись, що таке світ, доколупатися до серцевини його, до зерняток, яко в яблуці, хочу дізнати, чи є в світі правда і яка вона, в чиїх руках. Не гожий я ні до коси, ні до ціпа… Як находжуся по світах, подивлюся на людей, на звичаї їхні, дізнаю якоїсь істини, вернуся в колегію київську і житиму там. Книги переписуватиму, — я красно їх переписую, — а може, й сам повідаю щось мирові. Хіба що якась велика скрута прижене мене сюди.

Спершу брати не вірили мені, далі почали думати, що я несповна розуму, а коли довів їм, що при повному глузді й воля моя тверда, зраділи страшенно й вже не знали, де мене посадовити, чим пригостити, ладні були мити мої ноги. Мені від того трохи гарно, а трохи сумно.

Увечері сидів я на дубовій колоді, на сволок зрізаній, у садочку і дивився на небо. Воно ясне, чисте й здається близенько — близенько. Зорі, неначе золоті бджоли на тугій вощині неба, навіть ворушать лапками. За отцем Симеоном небес троє: емпірейське — нерухоме, найвище — кришталеве, й простір хмарний, розділений на два пояси: один — нерухомих звізд, а другий — планет. Планетарне небо розділене на сім кругів — по планетах: Крон, Дій, Ар, Сонце, Афродіта, Гермій, Місяць. Полоцький твердить, що від землі до хмарного простору вісімдесят тисяч миль, а від поверхні землі до емпірейського неба так далеко, що коли б туди їхав по вісімдесят миль на годину, то треба б на те п’ятдесят тисяч літ. Планети ж іноді ходять однією дорогою із звіздами, іноді супротивною, а посередині Земля, вона кругла, чорна, темна, холодна, вона — осердя світу і містить у собі пекло. Труситься вона від замкнених у ній злих духів.

Згадав учителів своїх, і тяжко стало мені на душі: велика їхня мудрість, але не порятувала вона землю нашу й навряд чи порятує. Щось інше мусить рятувати її, а що, не відаю. Не знаю, яким способом міряв отець Симеон простір від землі до неба, може, вичитав це з інших книг, і може, все те правда, але зараз все те здається мені холодним і чужим. А небо так близько… І зорі тремтять. Вони — душі людські. Так казала бабуся. І хоч я знаю, що це не так, але хочеться думати, що так. Хочеться, щоб було по — бабусиному. Вона бачила небо таким увесь вік і так думала й думає про нього й зараз. А я, либонь, уперше отако побачив небо. Там, в стороні опівнічній, небо зовсім інше. Суворе, тверде. А в мене оксамитове. Під цим оксамитом я народився. Отже, це моє небо. Либонь, чи не воно розм’якшує наші душі. І пісня наша, також м’яка і сумовита. В інших народів пісні грізні, закличні, а то й злі. Небо в кожного своє чи спільне для всіх, як за отцем Симеоном? Ні, нині я не хочу погоджуватись на його небо. Бо такого неба, як оце, немає більше ніде.

Відчуваю, що десь поблизу велика відгадка на моє найбільше запитання, а вхопити не можу.

Дивовижна благодать опустилася мені в душу, і я відчув, що по моїх щоках течуть сльози. Щасливий чоловік, який прозрів бодай на крихту, прозрів для себе і таким чином для світу. Я почуваю, що плину не тим шляхом, яким плине отець Симеон і всі, хто з ним, можливо, вони ближчі до істини, але та істина зараз мене майже не обходить. Шукання тієї істини безконечне, мені ж потрібна істина остання. Отець Симеон любив бесідувати зі мною, вивіряв на мені свої думки, й тоді мені було цікаво з ним розмовляти. Він говорив про гріх Адама та Єви, про воскресіння Христа, його вельми цікавило: уся кров після воскресіння вернулася в тіло чи не вся, частина, яка витекла на пісок, засохла на цвяхах, — не вернулася, і чи воскреснуть люди з нігтями, які росли все життя, з кишками, й чим ті кишки будуть наповнені, яким буде прихід антихриста, й що було б, якби люди не згрішили. Що було б, не знаю, але рід людський живе в гріхах і мусить позбуватися їх хоч потроху тут, на землі, а не тільки після Страшного суда; і думаю я, що й святі отці мали б більше цим піклуватися, а не лише тим, що було колись і буде в майбутньому по кінцеві світу. Тоді вже буде пізно позбуватися гріхів своїх і переміняти себе на краще.

Далеко, на леваді, співають дівчата. Пісня ледве мріє в мороці ночі, вона наче чар. Летить на незримих крилах, пролітає крізь тебе й залишається в тобі.

Ой хмелю мій, хмелю,

Хмелю зелененький.

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

А це так просто зовсім про мене:

Бувайте здорові, соснові пороги,

А де походили мої білі ноги.

Бувайте, бувайте, та не забувайте,

Мене, молодого, щораз споминайте.

Мабуть, ніде в світі немає більше таких пісень, і вже тільки заради них варто народитися в цьому краї. Нез’ясненна туга сповиває мене, чогось мені стало тяжко кидати батьківщину, якесь провіщення торкнулося мого серця, і я розхвилювався. Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилася, неначе ніжний струмок, у якому переплелися запахи калини, чебрецю, лепехи. Я пив рідну мову, як п’є спраглий подорожній воду з струмка. Мова моїх земляків наповнювала мене не відомою раніше радістю й силою, в ній лунав і дзвін молота по сталі, й плакала скрипка, й шелестів вітер в яблуневому вітті, й чувся трепет зірок у небі — все ввібрала в себе моя мова, все в ній є, вона живе й переливається, сміється й печалиться. Звичайно, я, книжник, намагаюся передати її словами книжними, насправді ж у ній і піт, і кров, і прокльони плугатаря, й сирітський плач, — все в ній, як і має бути. Мені подумалося: тепер, коли я піду, вона буде зі мною. І буде зі мною сестра, й брати, хоч вони й потурмаки, але в мене немає на них осуги, і батькова та материна могили зі мною, мені є перед ким тримати одвіт