Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Навіть не помітив, як підсіла до мене Липа. Щойно її голосок дзвенів за плотом, а вже вона тут. Вона ще піддівочка й на колодках не гуляє допізна, з подружками збігаються увечері на вигоні, туди ж прибігають хлопці—підпарубчаки, а грають в дитячі грища: в крука, в квочки, ганяються одне за одним, і всі вони ще чистії тілом і помислами. Принаймні так мені здається.
Липа гнеться лозинкою, заглядає мені в очі, личко її пашить, я чую це на відстані:
— Розкажи, як живуть дівчата тамтешні, в що одягаються.
— Боярські дівчата сидять у теремах, нікуди їх не випускають, і нікого вони не бачать…
— Ніколи?
— Ніколи, поки не повиходять заміж. А прості дівчата живуть, як і ви, роблять роботу, сходяться на посиденьки…
— Пісень співають? — І враз: — Може б, ти не їхав? Побудь хоч трохи. Ти стільки бачив, стільки знаєш. — Голос її підноситься до тремтіння. — Важко мені тут. Брати, вони все в роботі. І хмурні завше, сердиті. А ти не такий. Ти — добрий. Мені ж так хочеться доброго брата, доброї людини. Немає тут у мене нікого. Одна бабуся… Так вони старі, стали недобачати. Та й брати наказують, щоб не ходила до них.
Моя рука сама тягнеться до русявої голівки. Боже мій, рідна душа! Відчуваю, що в цій милій дівчинці я знайшов би рідну душу. Рідну по крові й помислах. По Божому провістю. Може, й справді залишитись? Але ж тоді не сповню своїх замірів, веління, яке вклав мені в серце Господь. Буду каратися, нудитиму світом.
— Не можу, Липо, — кажу якомога сердечніше. — Така моя путь. Вона вказана зверху.
Липа мовчить, ковтає сльози. Я теж тамую сльози.
— Оті дві зірки, — показує на небо сестра, — наші тато і мама. Я щовечора на них дивлюся. Вони завше в парі. Одна більша — татова, друга менша — мамина. А ото зірка нехороша, вона наглядає за ними. Поглянь, яка холодна й важка.
— Полярна зірка. Татари кажуть, що то вбитий в небо залізний цвях, довкола якого крутиться небо.
— От бачиш… Не наша зірка, басурманська.
Я знаю, що зірки всі однакові і всі вони наші й не наші, але мовчу. Оці дві зірки від сьогодні стануть моїми. Я дивитимусь на них і згадуватиму Липу.
Помічаю жовтаву тремтячу зірку й здригаюсь. Чомусь згадав Сьорбу.
Вночі він мені приснився. Стояв у дверях комірчини й манив мене пальцем. Я ступив кілька кроків і зупинився. Погане провістя, та ще в дорогу.
Брати та сестра провели мене за село. Брати наклали мені припасів повні сакви, ще й дали грошей п’ять битих талярів. Багатій! Попрощалися біля сухої верби, на якій і зараз сиділи ворони, ми сполохали їх. Брати сопли й цілувалися невміло, й не могли приховати радості. Липа плакала. І мені млоїло на серці, і мені стали в горлі сльози, але я дивився на братів і тамував їх.
— Де не ходитимеш, знай, — мовила Липа мені, — в моїй хаті місце для тебе знайдеться завжди.
— В якій це твоїй хаті? — не стримався Пархім.
— У тій, в якій житиму, як вийду заміж.
— Ще як вийдеш…
— Вийду. Я гарна, — й тупнула ніжкою.
Й справді була неймовірно гарна: заплакана й розрум’яніла, ніжна та свавільна, ще й певна своєї краси та самої себе. Мабуть, вже зараз сохнуть по ній парубки та паруб’ята, й вона це знає.
Я благословив їх усіх і перехрестився сам.
Розділ десятий
I
Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лісом.
Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
— Дивіться, дивіться, намети ставлять!
— Ще одного бунчука ввіткнули. А то що над наметом? Якісь ганчірки.
— Крила орлячі. Щоб, значця, нас накрить. І над верхівцями також.
— Ой людоньки, що ж воно буде!
На вал вийшло кілька відчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дияконша у квітчастій хустці, йшла сміливо, моторно, мабуть, щоб додати бодьорості козакам, подивилася з — під тонкої білої руки й помертвіла. Вершники з орлиними крилами пролетіли крізь неї, і осипався веселий цвіт з серця дияконші, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвіти! Турки і татари стояли за якихось двісті сажнів, витріщилися на жінок, загаласували, залементували. Допіру татари бавилися — стріляли з луків гусей на Сільниці, хоч не могли їх дістати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо щирились, пружно опускали тятиви. Гуси ґелотіли, літали, їм не було куди вирватися із смертельного кільця. Лише двоє білих, б’ючи крилами по воді, полетіли в бік болота, татари стяли сірого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жінок. Білі плями облич, чорні вирви очей.
Якийсь татарин заверещав тонко, як недорізане порося, дияконша вхопилася однією рукою за серце, другою за частокіл, — мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одіж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський світ повис над їхнім Ладижином, над купкою оборонців; ойкнула, похитнулася, її підтримали інші молодиці. А з турецько — татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:
— Козаки, складайте оружжя, виходьте всі у степ. Великий візир обіцяє усім свободу.
— Візир — віслюк, — гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — і слово його осляче.
— А інакше скураємо і голови понабиваємо соломою, — страхав татарин, спинаючись на вербовий пеньок.
— Твоя вже й так соломою набита.
— І жінок ваших… Оту он пишну…
Молодиці, підтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пішли з валу. Назустріч їм з широкої вулиці за церквою вибігло з десяток козаків з фузіями та списами в руках, потиснули людей, заволали:
— Одступіть! Дайте дорогу!
— З дороги, з дороги геть!
Слідом за ними з вулиці рядами повалили комонні козаки. В густій тісняві коні задирали морди, басували копитами, дзвеніли стремена, миготіли червоні, сині шлики шапок. Списи стояли, як ліс. Вершники дивилися тільки вперед — щоб не зіткнутись, не зачепитись, їхні обличчя були суворі й чимось схожі одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковісінький карб. Передні вливалися
