Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Зненацька по той бік болота пролунав гучно тупіт диких коней, окреслив у пітьмі дугу, подаленів у бік Дніпра. Тупіт обірвав Сироватчині думки. Сироватка підвівся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретяні двері, став на коліна, щоб сотворити вечірню молитву. Свічки не світив, бо мав тільки невеликий огарок на свято, однак бачив лик Богородиці й так, пам’яттю. Та він, либонь, у пам’яті тільки й зберігся, бо зчорнів і став як земля. Сироватка тому не дивувався: звісно — Богородиця, вічна тружениця. Та ще цілий кіш запорозький прийняла в заступництво.
«Вірую в єдиного Бога Ісуса Христа, сина Божого, отверзи очі твоя, Боже наш, і внемли молящомуся тобі. Вірую в тебе і припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, Пресвята Богородице, — шепотів Сироватка слова молитви. — Сповідаю тобі всі гріхи мої, очисти душу мою од гріхів давніх, і нинішніх, і од тих, яких ще не содіяв. Не обділи своєю ласкою, Пресвята Богородице, пошли сина на повиданіє і наповни його серце синівською любов’ю. Не полишай довжників наших, бо вони не полишають нас і норовлять пожаковать, де тільки можна. З високої могили гукаю до тебе, Богородице, почуй голос мій! На тебе вповаю, спаси люд мій від ворогів, бо піднялися вони, загострили меча і хочуть понищити синів твоїх. Встань у гніві своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад і, спіткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, Богородице, правдою своєю супроти ворогів роду християнського, заслони від страху серце моє, щоб не боявся і тисяч ворогів, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротині і бідному, тому, хто сіє хліб і шаблею боронить його та віру святу».
Сироватка, хоч плутав слова Святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить він почував за своїми плечима Дике Поле, і Великий Луг, і всю Україну. Вона розпросталась могутніми крилами — лівим і правим берегами — й підносила його, аж ставало терпко й безсмертно на душі. За неї, за своїх тата й матір, за Лавріна гибів у цій безстінній тюрмі, за неї щодень і щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень і солодка чарка — то тільки таким, як Казан — Казановський. Бо ж зроду не встав на світанні й не послухав жайворонка, не викопав у лузі криниці. Йому не обсипала цвітом голову вишня й не запах уві сні канупер. Жайворонків бачив на сковороді, вишні — на тарелі, замість води солодив душу вином. «Чого таким і ходити по нашій землі, — шепотів далі Мокій Сироватка, — й толочити наш чистий ряст! Ізбави нас од них Пресвята Богородице, покрий своїм святим покровом чесні голови козачі. На небесах, на землі твори волю свою, заступи нас од кривди панської, лядської, ханської, султанської і всякої іншої. А я допоможу тобі своєю шаблею…»
Молитву перетнув голосний тупіт. Табун вертався од лиману. На мить тупіт притих, а тоді зафоркали коні, зачавкотіло болото, заплюскотіла вода. Сироватка хотів творити молитву далі, але кінські копита розтинали думку. «Чому коні не пили на лимані? — враз майнула нова. — Чому прийшли сюди, на болото? І вчора, й позавчора… Що їх відлякує там? Ведмідь, рись? О цій порі тарпани їх не бояться. Та й лиман великий… Качки та гуси теж не сідають на лиман… Вчора кружляли весь день, залітали аж сюди…»
Так і не скінчивши молитви, потягнув у кугу. Ліг на очеретяну примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темряві тонко дзвенів комар, Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його долонею. Спробував знову думати про Лавріна — не думалося. Він міг лежати отако годинами — без жодної мислі, в тихому спокої, і степ повільно перепливав через нього. А може, він через степ. Думка знову закружляла довкола табуна тарпанів. Скільки разів подавали вони йому знак! Помчали дикі коні од Кам’яного Затона, — певне, наполохали їх ординці. Од вовка, од ведмедя вони не втікають далеко. Чому коні не пили в лимані? Ця думка скрутила мозок, мов тугою удавкою. Почував — тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкриє, то шкодуватиме весь вік. Сперся на лікті. Рішення сплинуло враз: йти до лиману. Отак просто встати й піти. Навпрошки — зовсім недалеко. Верст вісім — десять. До світанку вернеться.
Озброївшись кривим турецьким кинджалом і пістолем, вирушив у путь. Рушниці не брав — завелика. Звірину можна одлякати випалом з пістоля, йшов на козацькі лампади — Стожари, пильнуючи, аби вони весь час світили з правої руки. Темінь стояла довкола м’яка, духмяна од вечірніх трав, він провалювався в неї, немов у вистелену сіном яму. Сичала попід руками тирса, потріскувало сухе галуззя, розсипало Сироватці по тілу терпкі, моторошні іскри. Фуркнула з — під ніг якась птаха, закричала пронизливо, аж серце захололо, впала в трави. Часом Сироватці здавалося, що він ось — ось наткнеться на щось м’яке й волохате, що воно розчепірить пазурі й увіп’ється йому в ребра. Він не боявся степу, вдень прозирав його з могили до дна, бувало, доводилося ходити по ньому і вночі, але ще ніколи степ не огортав його так задушливо й підступно м’яко. Мокій не одводив очей од зір, і не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в їхньому мерехтінні почував якесь заспокоєння. Вони вже перегоріли за ніч, вичахли, біліли в небесній імлі, неначе жарини в попелі. Місяць і далі блукав понад обрієм, його заступили хмари.
Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив у травах, неначе в хвилях ріки. Плив і плив, і небо розгойдувалося від тієї плавби, й зорі зривалися з небозводу, падали в темні типчаки. Терпко пах
