Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

на зерно крупна, і всі роки були врожайні. Пасіку батько виставляли в саду, за кущами порічок, і бджоли летіли на гречки цілими роями. На меду та гречці тато й забагатіли. Мабуть, такого обійстя немає більше ніде: тополі велетенською сторожею обступили з чотирьох боків хату, клуні, стодоли; гінкі та високі, під вітер вони шумлять і гнуться, а при західному сонці палають, неначе свічі. Під тополями коноплі, неначе ліс. Ото вся огорожа, іншої й не треба. В коноплях дівчинка семи років кудкудакає по — курячи: дурить рябувату тітку, скупу й сварливу, — про таких кажуть, що вона води під потоп не дасть, — тітка думає, що то знеслася курка, бреде в коноплі, а дівчинка кудкудакає вже далі. Я сміюся. Та тітка — братова, дружина мого найстаршого брата Пархома. Другий мій брат, Овксентій, також одружений, але дітей у них чомусь немає. Він якийсь чи то нишковий, чи тихий, ходить неначе лин по дну, бесіду веде масну, а що думає — невідомо. Ще маю сестричку Липу, їй шістнадцять. Брати мої великі, дебелі, руді, чоботи на них пудові, кулаки — неначе гирі. Я не повірив би, що це мої брати, — сам я тонкий станом і хирлявий, але чимось ми трохи й схожі, і в усіх ті самі родимки на тілі. Видимі дві: на підборідді і на шиї.

В саду наливаються соком яблука, біля однієї яблуні прип’яте рябе теля, поки я стояв та ловив ґави, воно пожувало полу моєї свити. В латяній загорожі біля лісяного хліва велетенський бугай гребе на себе ратицею землю; я не люблю нічого дужого і нахрапистого, але бугай такий, що замилувався. І телятком також, хоч воно й пожувало мені полу свити. Молоді півники ганяються один за одним біля плоту, по півниках ми бачимо пори року, далі вони почнуть злітати на тин і випробовувати голоси, потім заспівають по — справжньому, по — півнячи, і битимуться також по — справжньому. Такий сумний закон життя, якого я не розумію і який хочу зрозуміти. Марний сей світ, але й гарний. Гарний, одначе й жорстокий. Скільки — то в нашім краї вдів, скільки калік, старців убогих! Вчора був у церкві. Паперть заповнена старцями, всі вони світять голодними очима, всі простягають руки. Серед них багато дітей. Одразу згадалися слова отця Єпіфанія: «От покинуте хлоп’я плаче, як його не пожаліти? Хто може бути гідніший милосердя, як не безрозумне єство, що не знає свого лиха? Ось діти, що лишилися без батьків, опікунів не мають, або сі не дбають про них, ось дорослі дівчата, без одежі, без науки, в голоді й нужді… А тут бідні селяни: в тих скотина вигинула, в того пан усе забрав, в іншого вояк все загарбав, а тут цар домагається данини, пан — чиншу, робити б йому, та нема чим». Яка, розмишляю, суть біди цієї? Хто в ній винуватий? Біду їм скоїли інші чи самі вони в ній також винуваті, темнотою своєю, непокорою Богові і владі? Признаюся, ці люди болять мені… яко низші істоти. Убога наша церквиця, убогі люди. Вони йдуть до церкви босоніж, чоботи несуть на палицях, і взуваються вже біля самої паперті. Вони мовчазні й покірні долі. Чи так тільки здається? Бо хто ж тоді впродовж двадцяти літ кружляє в кривавих вихрах братовбивчої війни, хто стоїть супроти турка і ляха? В мене було кілька двоюрідних братів, не лишилося жодного — по одному забирали гетьмани, склали вони голови під їхніми (чи то ж своїми?!) бунчуками. Рідні брати якось заціліли, хоч, чував, ходили один з Брюховецьким, другий з Многогрішним. Вони зараз тихі—тихі, мовчать, про те не люблять говорити. Пообпікалися на шаблях — взялися за чепіги. Дехто обпікся на безвік. Скажімо, мій дядько Харко. Увірував був у мудрість гетьмана Виговського і в силу його, надто після того, як побили Пушкаря, а далі, під Конотопом, під Сосновкою, князя Трубецького з Куракіним, а також князів Пожарського та Львова, загнали в болото тридцять тисяч війська й понищили. Там було вбито також і двох Бутурліних. Перед тим була рада в Корсуні, на якій старшина між собою укріпилася стояти за гетьмана і за права та привілеї колишні. А далі Виговський перекинувся до поляків, Харко одхитнувся од нього, утік на свій хутір Харки, одначе його знайшли й повезли на плаху. Про те я дізнав давно, через дядька Харка, і на мене аж там, у північній стороні, падала тінь недовіри. Я це почував. Розпитую про дядька і про ті події в братів, у односільчан, — не кажуть нічого. Знизують плечима, одводять очі. На мене поглядають з підозрою. Я їх розумію: за ці роки чимало їх обкрутилося в таких вереміях, у яких важко розібратися й завше можна повернути щось у лиху сторону. Той побував у Брюховецького, той у Сомка, а той ще в когось. Починалось рожево, а кінчалося чорно. Билися за одне — отримували у віддяку інше. Де ж та правда, за яку кресали шаблями? Чим кінчилася? Вони самі не знають, і не знає ніхто. Он і нині ворохобляться два гетьмани. Певно ж, обоє стоять за правду. Обоє обіцяють захист і добро краєві та людям, волю на тисячу літ. Обіцяють щиро чи обмильно? І сього не знаю. Гетьман Дорошенко сидить у неприступній Чигиринській фортеці, сього року боярин Ромодановський і гетьман Самойлович ходили на нього, але не вскурали. Тоді пішли під Черкаси, й ті здалися. І Канів також. Ще один гетьман — польської сторони, — Ханенко, вступив на Задніпря, було скликано в Переяславі раду, і в піст Великий він склав з себе гетьманство. Дорошенко в Переяслав не приїхав. А тим часом татари пішли під Лисянку і Ольховець, гетьман і князь Ромодановський знову виступили під Чигирин, а їм на пострах переправились через Дністер турки, взяли Косницю і Стіну. Перестрашена уманська старшина приїхала кланятись туркові, і її побрали в бран. По тому турки скурали Умань, а Самойлович і князь відступили від Чигирина. Щось лихе діється в моєму краї. Сліпі поводирі, які кажуть, що віють зерно, насправді перевіюють жар, ведуть за собою таких же сліпих воїнів, і коли з’являється серед них зрячий, вони осліплюють і його. А тим часом турецькі, татарські, ляські — чиї тільки коні не топчуть мою землю. В Біблії сказано: світ єдиний в Богові. Але чому тоді навіть народи, які моляться одному Богові, не можуть жити в мирі між собою? Чому