Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Ті груди, недокохані, великі й білі, він побачив надвечір. Пішов у ліс вирізати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голі груди, й не могла прикрити. А він оторопів і не міг одвести очей. «Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися».
Назад їхали вже в сутіні, сиділи поруч, Мокій правив кіньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горні. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокій розумів чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в гріх. Потім, пізніше, він зрозумів, що Мавра не хотіла гріха, просто надто шумувала в ній кров, просто хотілося їй жартувати, хотілося потамувати бодай грою жіночу жагу, не сподівалася допустити себе до крайньої межі. Але вже там, на возі, їх палив один вогонь, два вогні з’єдналися в один, і той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок — піти додому, хоч мати сказала, аби він ночував на хуторі, до села неблизький світ — цілих п’ять верст, а завтра ж косити знову.
Мавра постелила йому на лежанці, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Місячний промінь упав з вікна на кінчик скатерті і на підлогу, мовби шукав їх. Мокій чув гаряче Маврине дихання і сам дихав, неначе загнаний кінь. В голові йому шуміло й гуло, серце гупало, наче дзвін. Він сам не пам’ятав, як йому зірвалося з язика:
«Тьотю, можна до вас?»
«Яка там я тобі тьотя. Лежи ото».
«Мавро?..»
«Чого тобі?»
«Я тільки просто полежу».
«Ну, хіба просто полежиш…»
Тоді ще вони обоє думали, що погамують свій шал, присплять його. А приспали самі себе.
Три дні косовиці, три шалених, солодких, тривожних дні.
А далі страх. Який не випускав його ні на мить. Через тиждень він знайшов привід і поїхав до Маври на хутір подивитися, чи не росте в неї живіт. За тиждень поїхав знову й придивлявся — придивлявся, аж те помітила Мавра.
«Чого ти так дивишся?»
«Та… я боюся».
«Чого?»
«Чи не буде дитини».
Мавра реготала, аж виляски йшли по хаті. «Ой, не можу. Він дивиться, чи через два тижні не виріс живіт. Дурний ти, Мокію, як дубовий стовп. — І докінчила без сміху: — Не бійся, од таких, як ти, парубків, що ще не знали перелюбу, дітей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цілих вісім років». Він заспокоївся, а коли через три місяці мати знову послала за чимось на хутір, усміху на Мавриному обличчі Мокій не побачив. Навпаки, угледівши Мокія, Мавра зблідла, і в неї злякано забриніли губи.
В селі втаїти не можна нічого. Од самої косовиці парубки піджартовували над Сироваткою, відтак загуло — загомоніло все село. А потім до Мокія прийшов управитель і сказав, щоб Сироватка йшов до пана. Казан — Казановський спочатку довго кепкував над Мокієм, а по тому наказав вдову брати. І то не гаючись.
Мокієві за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Він уже й так не знав, що йому робити, куди подітися, ходив наче неприкаяний. А тепер і тому його життю настав кінець. Просто од пана Сироватка пішов до Маври і об’явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокій і зовсім розгубився. «Ой лишенько. Та це ж я за ті три прожиті ночі повічна рабиня. Та це ж я вже не побачу білого світу, щоб ти не побачив його з цієї хвилини». Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криниці (діло було у дворі), а він заступив криницю. Мокій і сам розумів, що життя його пропаще, — передусім і ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять років, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вік за те, що з вільної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо і стримано: «А дитя, Мокію? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?» — «Та хіба ж я тоді думав», — одмагався Сироватка. «Втікай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, — порадила вдова. — Скажу: він мене кгвалтом узяв». — «Отакої, — сказав Мокій. — Куди я втечу?»
Він тричі ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третім разом таврували у стайні п’яти і спину розпеченим залізним пруттям. І він поніс ті криваві знаки до вдови. Тепер уже й він умовляв її, аби виходила за нього, а вона й слухати не хотіла, кричала на весь двір: «Ти мав таке на мислі од самого початку. Так знай же, хіба я з тобою одним спала? І з Микитою також, і з Федором. Він мені возив сіно, а не ти».
То були слова, які доконали Сироватку остаточно. А ще дужче доконало його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. І він прокляв пана, прокляв Мавру і втік уночі з села.
Проминуло скільки літ, вже на Мавриній могилі виросла вишня, а він, коли пригадає, й досі нуртує душею: адже не знає, чи мав право проклинати Мавру. А може, треба — таки було умовити її вийти за нього, адже вчинили гріх перед Богом.
Мокій утік, а за рік Кривоносові козаки втопили в ставу Казановського й спалили його маєток. Мавра жила сама, ростила сина, Лавріна, хиріла й ниділа, аж поки не оддала Богові душу. Незадовго перед смертю осліпла. Тоді ж прислала йому на Січ з подорожнім гінцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврін — Мокіїв син.
Ще два роки обминав Мокій Драбинівку. Та не обминала її думка. І пропікав груди маленький мідний хрестик на шовковій шворці. Хотів закинути — й не зважувався. І тоді поїхав, знайшов коростяве старченя, у якого на шиї на одній сировій нитці теліпався вовчий зуб, а на другій — химерний хрестик, та привіз на Січ. Сказав, що то сестринець, а сестру вбили татари.
Вовчий зуб Мокій закопав за куренем і довго розглядав хрестика, а тоді показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик
