Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

зацвітає ковила — вона ніжна й ласкава (нікчемний остюкуватий бур’ян, якщо дивитися хазяйським оком), ніжнішого за неї, здається, нема нічого в світі, вона дружить із вітром, вигинається, стелиться, гойдається, наче жива, а пучки старої стримлять, як обтіпане батіжжя. Все на землі починається ніжно, а кінчається отако! Степ ніколи не буває однаковий, він міняється на очах: зараз він жовто — білий, за тиждень стане лілово — синій, далі — темно — брунатний. Він міняється щогодини, а то й щохвилини: набігла хмарка, освітило сонце — ранкове, полуденне, вечірнє — кожна квіточка, кожна травинка знає свій час і поспішає вхопити своє. Вранці трави і квіти стоять обнизані холодними росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвітилися, заграли, засяяли, з холодних стали теплими, з похмурих — веселими. Щоправда, Сироватка не знає, що вся ця краса і в ньому, в кожній його жилочці, в кожній волосиночці, либонь, те знає його душа, але не признається, а сам він знає лишень, якої трави цього літа буде більше і яка смаковитіша коням, а яка краща на підпал. Ще він здогадується: життя безконечне в оцих ковилах і квітах, вони народжені Богом, і чомусь полишені на власну волю, й підкоряються якомусь одному великому законові, в який входить і він, бо залежить від оцих злив і трав, звірів і риб, а вони від нього.

Він пішов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, він не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нічого йому так не кортіло останнім часом, як залишитись наодинці, для нього тягарем було будь — яке товариство, чужі радощі й навіть біди. Бажання самоти й повело його в степ, до Сліпої. Тут йому було добре, тут ніщо не неволило його думку, не гнітило душу, а постійне відчуття небезпеки поставило її на якийсь інший, вищий, трохи жертовний пруг і надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч і помалу, оживати і щось старе. То не була спрага радощів життя (власне, він ніколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що проґавив їх, а просто радів з того, що потроху вертався думками до людей, їхніх клопотів. Правда, йому все менше й менше хотілося вертатися на кіш, мислилося інше життя, десь на слободі, при землі; десь там і криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей світ. Він почував неясність своєї думки й невідповідність нового бажання тому, у що вріс і що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стільки од нього, скільки од Лавріна, од тієї розмови, яка незабаром сплине поміж них. Він боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврін. Думалося, що хлопець міцно приріс до Запорожжя й од нього його не одірвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидінням біля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оці роки були чи не найсправжнішими в його житті. Тут він знайшов для себе щось значне, немарне. Тут він, маленький і сіренький, як горобчик, переборов страх і набрався відваги, тут зрозумів себе і світ. Козаки часом питають: не здичавів, Мокію, з нудьги та самотини? А чого дичавіти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячі очей. Кожного із колишніх порубаних побратимів, батькові та материні. Маврині… Маврині — ото посеред неба. Через неї, мабуть, і покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.

Онисько Казан перемінився на Казановського, коли розбагатів на броварстві. Гроші йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Драні Хутори, далі став володарем сільця Драбинівки, а по тому цілого містечка Карасі. Жив у палаці, їздив у ридвані, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому під лебедя човні. Правдивіше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотів, щоб веслярі сиділи в одному човні з ним. Од них смерділо стайнею.

Смерділо, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебіг у католицтво, йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинівському кладовищі батькові та материні кістки, вимити і теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком і шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопів і їхньою землею. Умів він примусити хлопів працювати, умів забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нічого, але через нього й спричинилося лихо іншій людині. А почалося все з дрібної і навіть веселої пригоди.

Послала його мати на хутір до двоюрідної тітки косити сіно. Косили далеко, на Гнилій луці, край лісу. Мокій косив, тітка гребла скошене раніше. Були вони тільки вдвох, тітка ще молода, — та й яка вона йому тітка, сьома вода на вчорашньому киселі, — їй років тридцять п’ять, а на вигляд то й двадцять п’ять, гінка й вродлива, чорноброва, дебела станом і грудаста, вдовувала третій рік — чоловік поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дітей у них не було. Тітка — вільна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартівлива, бо вільна й сама собі господиня. Й пройняла своїми жартами Мокія до серця. Він і не одмагався, тільки посміхався ніяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це він так запарубкувався, чи не хоче ніяка дівка за нього йти, чи такий несміливий. «Ти, Мокію, може, ще й не пристоював ні з якою під вербою?» — реготалася. «Не пристоював», — одказував правду, а самому чомусь ставало на серці тривожно. На лісовій галявині вони були одні—однісінькі. Ліс позаду й попереду, десь там за кущами попід мокрим лугом дорога, по якій проїхали на гала інші косарі й вертатимуться аж увечері. Посідали вони обідати під копицею, Мавра застелила поміж ними чистий рушник і розв’язала вузлик з хлібом і салом, кров’яною ковбасою і пиріжками, він почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив білі стрункі жіночі ноги — спідниця й сорочка закотилися високо. Це вперше він побачив так жіночі ноги, його аж тіпнуло, він утік очима, а думкою втекти не міг. «Тобі що, часник в очі зайшов?» — запитала вона.