Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— І я там був тоді ж. Тільки мене ти тоді не помітив. Я малий ще був — лише чотирнадцять рочків. У такі роки джура ще не воїн. І гине таких недосвідчених козачків багато. Хто за ними у бою приглядає? Живий залишиться — значить, до нового бою житиме. А якщо вже до вісімнадцяти років дожив у походах, — отже, буде козаком і вірним товаришем. І пізніше був я в тому Стамбулі...

— Судячи з твоєї чуприни, ти вже давно козак, — втрутився в розмову пан Ковальський. — Але все ж нам цікаво: за яким лях... тьху... м’ясом ми в пашу до лева ліземо?

Іван Сірко довго зітхав і хитав головою, а потім зізнався:

— Якщо я вам це скажу, ви захочете мене тут-таки придушити...

— Я вже хочу це зробити! — вигукнув пан Бродський.

— А мені чомусь здається, що в Стамбулі він нам подякує і звільнить від клятви, — тихо промовив пан Ковальський.

— І мені там справа знайдеться, — загадково мовив пан помічник комісара.

— Здається, там справді нудно не буде, якщо вже я з вами туди подався! На гучний вигук Йонатана всі разом обернулися до нього, а потім разом вдячно вклонилися і... розсміялися так, що сполохані стражники своїми головами закрили сонячне світло.

* * *

Сонце ще не зазирнуло в шпарини для весел, коли почувся заклик муедзина[191] до першої обов’язкової ранкової молитви правовірних. Тут же почулися й інші протяжні наспіви. І незабаром Стамбул і його околиці накрило пронизливим багатоголосим співом.

І згадалася Іванові Сірку ніч два роки тому, коли в повній тиші козацькі чайки пропливали повз фортецю Румеліхісар[192]. Дозорні вже розгледіли на чорній воді ліс щогл і почули сплеск води, що стікала з ганчірок, якими були обмотані весла.

— Зараз гарматою сповістять султана і Стамбул про гостей, — із тихим сміхом тоді мовив Сагайда.

У тому морському поход і він був лише прославленим козаком, що поступився гетьманством спраглому до швидкої здобичі кошовому січовиків Бородавці. Бородавка повів у похід ще й тих козаків, яких ляхи назвали відписчиками, відмовивши їм у реєстровських привілеях. Сагайда вказав товариству, що цей похід призведе до великої війни з султаном. Але його не послухали. Товариство вже вирішило, що Петрові Конашевичу, який намагається домовитися з ляхами, годі гетьманувати. Але багатьом ученим головам Украйни та Речі Посполитої цей випадок нагадав сумну долю великого елліна Аристида. Дізнавшись про це, Конашевич-Сагайдачний довго сміявся, а потім відповів на здивований погляд свого брата і вихованця Івана:

— Випадок із тим елліном був дуже давно. Жив він в Афінах, найвільнішому з усіх міст у цілому світі. Для того, щоб ніхто не міг бути настільки сильним, щоб одноосібно правити містом, придумали афіняни таку процедуру як остракізм. Кожен охочий міг написати на черепку від горщика ім’я політика, який здавався йому занадто впливовим. Потім черепки передавалися старійшинам, і ті підраховували. Якщо хтось згадувався на остраконах більше шести тисяч разів, його виганяли з Афін на десять років. А той політик, Аристид, був дуже справедливим чоловіком. Про це філософ Плутарх і залишив ось таку розповідь. Коли надписували черепки, якийсь неосвічений селянин простягнув Аристиду — першому, хто трапився йому назустріч, — черепок і попросив написати ім’я Аристида. Той здивувався і запитав, чи не образив його, бува, той Аристид. «Ні, — відповів селянин, — я навіть не знаю цієї людини, але мені набридло чути на кожному кроці „справедливий“ та „справедливий“!..» Аристид нічого не відповів, написав своє ім’я і повернув черепок. Ось і зі мною так сталося. Скільки важливого я зробив для козацтва, особливо для січовиків, — і ось вона, подяка: ми сидимо за веслом, а не обдумуємо план нападу на Стамбул. Думають інші... Але й ми з тобою дуже і дуже корисним і важливим будемо зайняті, поки наші брати плюндруватимуть місто. І все ж шкода, що тобі, Іване, не вдасться почути найкращий в ісламському світі, якщо так можна сказати, не образивши почуттів мусульман, хор муедзинів. Адже в Стамбулі та його околицях безліч мечетей і ще більше мінаретів. Кожна мечеть воліє мати гучноголосого муедзина — такого, яким був абіссінець Білял ібн Рабах. У нього був голос надзвичайної сили, який було чути по всій Медині! І ще одна дуже важлива річ муедзина — мелодійність голосу. Потрібно вміти слова запрошення до молитви так заспівати, щоб радість душі відкрилася разом з очима віруючих! Такого навчають з дитинства. Добре, якщо батько передає синові свій хист і своє бажання служити їхньому Аллаху. Чував я й інше. Якщо до сили голосу і його краси додати ще й сліпоту муедзина — це буде найправильніше. Ти ще побачиш мінарети. Це високі й вузькі вежі. А сліпий муедзин, піднімаючись на мінарет, не бачить, що відбувається у дворах і хатах жителів — і, зокрема, жінок. А жінка для бусурманів — особлива... Якось потім розповім...

Небагато брат Сагайда встиг розповісти про жінок східного світу. Та й у своїй книзі він лише кілька разів про жінок згадав. Адже жив він у час чоловіків, їхнього верховенства завжди й у всьому. А жінка — лише об’єкт бажання, а в згоді з вірою — джерело нового життя. Тож народжувати має часто. А між пологами — багато працювати в господарстві. Є, звісно, жінки, здатні поставити себе нарівні з чоловіками. Але то особливі жінки, у більшість із яких часто й надовго вселяється диявол. У Європі таких спалювали привселюдно. До таких особливих належала й Анастасія, вінчана дружина гетьмана Конашевича. Не боявся Петро ні чорта, ні диявола. Не боявся й дружини. Але все ж тримався від неї з кожним роком усе далі — і все ближче до козаків.

А щодо книги... Не закінчив її начитувати брат Сагайда. Помер, коли дійшло до тих сторінок, у яких розповідав про те, як засмутився, що багато не встиг, але у нього, при смерті, є надія... На останніх словах гетьман пильно подивився на брата Івана, потім тяжко зітхнув і мовив:

— Я не можу опиратися твоєму задуму. Йду я. А ти далі підеш і діло моє підтримаєш. Молодий ти, але багато чого вже побачив і зробив. А клятва твоя... Не повинно бути так. Це ти сам зрозумієш або тобі