Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— А я не хочу чекати! Ми домовлялись, а я як дурна… Знаєш що?!

— Що?!

— Іди в дупу!

— О, камо-оооон!

На кухні явно відбувалися бойові дії і працювала 122-міліметрова артилерія. Франческа про всяк випадок сховалася за мене. Я не мав ані найменшого бажання заходити на кухню.

— Слухай, cara mia, зайдімо по каву трохи пізніше, бо зараз, думаю, не вар… — тут у хід пішли 152 міліметри, двері з кухні явно відкрили ногою, так сильно вони вони відскочили, і в коридор вилетіла розлючена принцеса Ксена. Ні, я сказав би, це була справжня Валькірія у формі сержанта Національної гвардії США. За Валькірією стрімголов летів польський лицар Пшепраслав Маковскі, в народі просто Льолєк. Не звернувши на нас уваги, парочка, сиплячи навколо себе запах озону й розряди статичної електрики, помчала по коридору далі, в напрямку сходів.

— Ми теж раді вас бачити! — крикнула навздогін трохи ображена Франческа.

— Бачу, День усіх закоханих вони провели вдало.

— Головне — пристрасть. Не було б пристрасті, вони б так затято не сварилися, — із виглядом знавця сказав я.

Франческа подивилася на мене поверх окулярів.

— Якби дехто не спізнився на три години, то цю пристрасть можна було б спрямувати не на сварку, а на кохання!

— Твоя правда, — я про всяк випадок вирішив не сперечатися.

На першій перерві до мене підійшла Франческа, тицьнула в руки почищений апельсин і сказала:

— Давай, іди.

— Куди? — не зрозумів я.

— «Куди-куди»! — перекривила мене добра душа. — До Маковскі йди. Хай Льолєк тобі розповість, як він дійшов до такого життя, що примушує дівчину чекати стільки часу. А я піду до тигриці.

— До Валькірії.

— Іди вже! — Франческа підштовхнула мене до виходу.

Маковскі сидів за моніторами на центральному КПП, і вигляд у нього був, чесно кажучи, не дуже. Я підійшов і з розмаху гепнувся в крісло, що стояло поряд із ним.

— Ну що, ти живий, отже, побачення вчора вдалося?

Маковскі подивився на мене жалібно.

— Це якийсь кошмар, — насилу вичавив із себе бідолашний сержант.

Здавалося, він готовий відкопилити нижню губу й заридати. Мені стало його шкода, хоча я й ледве стримувався, щоб не розсміятися.

— Ну?

— Це мав бути наш перший День святого Валентина. Це ж дата! Я поїхав і замовив браслет.

— Де?

— На Вест-Фарм, у Tiffany.

Я аж свиснув.

— Це ж перше побачення! — пояснив сержант.

— А, ну так.

— Приїхав забирати, а мені менеджер пропонує до браслета золоте сердечко з гравіруванням. Щоб на пам’ять! Я кажу: «Добре, скільки чекати?» А він каже: «Важко сказати, сьогодні багато замовлень, ми викликали вже третього майстра». А я йому: «До сьомої встигнете?» А він: «Спробуємо». Ну, я й повірив. Реально, чувак, цей брелок усе міняв! Усю справу!

— Покажи.

Маковскі поліз у нагрудну кишеню й вийняв довгастий, із бірюзової шкіри, футляр для браслета. Всередині був і сам браслет — скромний ланцюжок білого золота, на ньому сердечко й два ключики, інкрустовані дрібними діамантами. На браслеті висів брелок із білого золота у вигляді точно такого ж за розміром сердечка, на якому сплелися в пристрасних обіймах дві літери «М». Маковскі-МакКарті. Питати про ціну було нетактовно, але браслет явно тягнув тисячі на дві.

— Оу, Tiffany. А в тебе добрий смак, сержанте.

— Дякую, — похмуро буркнув Маковскі. — Тільки це мало допомагає.

— Три години, чувак. Три години. ТРИ. Я взагалі дивуюсь, як ти живий залишився.

— Я хотів як краще!

— Ну аякже, хто б сумнівався. А тепер спробуй подивитися на це Сариними очима. Ви домовилися на сьому. Де?

— У Сари.

— А ти швидкий…

— Ага.

— Але дурний.

Маковскі ображено закліпав.

— Ось і уяви. Ви домовилися на сьому. А ти коли явився?

— О десятій.

— І як ти пояснив затримку?

— Ніяк…

— ???

— Не встиг.

— Стривай. Ти навіть не попередив, що затримаєшся?!

— Ні…

З мого виразу обличчя Маковскі зрозумів усе, що я про нього подумав.

— А вона намагалася до тебе додзвонитись?

— Телефонувала разів триста, стільки ж повідомлень.

— І?!

— А як ти собі уявляєш? «Вибач, Саро, я тут стою в черзі на гравірування, готую тобі сюрприз».

— Та хоч так!

— Тоді не було б сюрпризу…

— А-а-а, ну аякже! Тепер маєш «сюрприз» у вигляді розлюченої тигриці.

— Хто ж знав… — Маковскі готовий був заплакати.

— А ти не міг уявити, що Сара переживала? А може, ти в аварію потрапив? Або ще в якусь халепу?!

— Вона так і сказала… А потім виставила мене за двері…

— Дякуй, що не пристрелила на місці. Ох ти й даєш! — я був вражений. Ніби дорослий дядько, а розуму — як у моєї Галі (це моя собака, якщо хто не знає).

— Це ж Tiffany! — висунув останній аргумент Маковскі.

— Tiffany-Perdiffany. Та хоч Cartier. Знаєш, я тобі одну штуку скажу, ти тільки не ображайся, добре? Якщо ти думаєш, що Сару можна купити дорогезною цяцькою, то ти круглий дурень, і таким, як ти, варто триматися від неї якнайдалі! І не бовкни наступного разу про Tiffany, бо без довбні залишишся. Повір мені на слово.

Запанувала тиша.

— І що тепер? — не менше ніж через хвилину шморгнув нарешті носом Льолєк.

— Тебе може врятувати тільки одне.

— Що?

— Стань навколішки і вимолюй прощення. Ударить тебе по лівій щоці — підстав праву. А я спробую задобрити тигру м’ясом.

— Ну що там? — спитала Франческа.

— Усе погано.

І я розповів, як все було. Дівчина мовчала чи не довше, ніж перед тим Маковскі, а потім сказала:

— Сара реально трохи не збожеволіла — на дзвінки він не відповідав, на смски теж. Вона й мені увечері дзвонила, стривожена. Тільки нічого не сказала.

Я знизав плечима.

— Яка лажа. Сходили на побачення, називається. Повечеряли.

— Угу. А що за цяцька?

— Tiffany. Ланцюжок, сердечко і два ключики. Діаман…

— Три тисячі доларів, caro mio, — перебила мене напарниця. — Це Love Bracelet із колекції Return To Tiffany. Культова річ. Але занадто дорого, як для першого подарунка.

— Він старався…

— Що ж, я спробую поговорити з Сарою, але вона така зла, що може поглядом метал плавити.

— Так отож. Льолєк начудив.

На другій перерві я привів Маковскі до нас на кухню. Незабаром прийшла Сара. Щойно побачивши Льолєка, дівчина різко розвернулася й пішла геть. Маковскі стрімголов кинувся за нею.

— Сподіваюся, вони е-е-е… домовляться, — невпевнено сказала Франческа.

— Побачимо.

— Молоді ще, дурні! — пробурчав у вуса старший офіцер Баррел. — У нас із дружиною ще й не таке бувало!

— Ой, тільки не треба знову про Гаваї і про те, як ви в медовий місяць член блискавкою від штанів защемили! — поморщився Рассел.

— А у вас були такі сюжети? — спитала Франческа.

— Були, — зітхнув Рассел. — Якось я подарував дружині тренажер. Знаєте, такий, що там гребти треба, як у академічному веслуванні. Дуже вона про такий мріяла. Ну, купив я, а вона цілу ніч проплакала. Думала, я натякаю, що в неї дупа завелика! А я ж хотів, як краще!

Я несподівано для себе самого тихенько засміявся, бо згадав історію із власного життя.

Років так із чотирнадцять тому я зайшов якось у Львові в польський магазин одягу «Reporter», що наприкінці Городоцької. Побачив там штани. Широкі штани кольору хакі з кишенями. Знав, що Ярка такі любить. Купив я, значить, ці штани і всю дорогою додому уявляв, як дружина зрадіє. А вдома… Ярка побачила ці кляті штани і… образилася аж до сліз. І, повірте, було через що. Вона носила розмір XS, а я притарабанив XL. Ну хіба не бовдур?! Але ж я теж хотів як краще…

Десь через півгодини, витримавши дипломатичну паузу, ми з Франческою