Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Узявши вогнегасник, Едек поліз на дах. Мало не посковзнувся на мокрих щаблях драбини. Сильно ударив ручкою, трохи не впав, біла піна залила йому обличчя, але він швидко спрямував струмінь на вогонь. А полум’я шаленіло вже на даху, охоплювало його, скакало вперед, гнане вітром, і знову відступало. Задиміло, закуріло парою під білою піною, яка з величезною силою била з вогнегасника. Пані Гелена подала Яницькому кінець шланга, той узяв його. А Марися невпинно працювала коло насоса. Лісничий сам подерся на дах, багром намагався створити якусь перепону стихії, що шаленіла дедалі дужче.

Згори він побачив, як Метек раптом нахилився, підняв із землі порожню бляшанку й потряс нею:

— Чорт, бензин! А як тут земля витоптана, і видно сліди...

— Облиш, покинь усе те, помагай нам,— гукав на нього батько.

— Він ще десь тут, з гаю прийшов, ясно видно...

— Стій, дурню, зажди!

Не спинив. Гнаний якимось дужчим за нього поштовхом, Метек побіг туди, куди вели глибокі сліди ніг на мокрій землі. Нічого, що вони зараз же зникали на твердому грунті, що, власне, його думка гнатися за злочинцем, який, мабуть, уже давно втік,— увесь цей намір був просто безглуздям, а на пожежі, де так потрібна була кожна пара рук, ставало на одного рятівника менше.

Полум’я било високо вгору, відблиски розлилися аж до гаю, впали на кущі горобини біля стежки, що вела до озера. То вогонь добрався досередини стодоли, жадібно накинувся на купи соломи й сіна, які там лежали. Люди тікали з даху. Яницький, не шукаючи драбини, просто зсунувся на землю. Вогонь обпік йому лице, лісничий гарячково тер руками голову,— на неї сипонули іскри...

— Тут він, тут! — крізь шипіння, тріск і злякані голоси пробився крик Метека.

Хлопець уже зупинився й хотів повертати. І раптом у розливі світла помітив, як біля високих сосен причаїлася невиразна, темна людська постать,— яснішою плямою вирізнялось тільки обличчя, обернене до вогню.

Метек, незважаючи ні на що, побіг туди. Темна постать одірвалася від стовбура, затріщало якесь гілляччя, відблиски пожежі зникли, стало темно, в гущавині дерев і кущів уже не видно було стежки до озера. Тільки тупіт ніг виказував напрямок.

Метек спіткнувся, в останню мить ухопився рукою за стовбур горобини, стрибнув через недбало накидану купу хмизу, незчувся, коли опинився біля озера, на якому шуміла, розлившись поверх льоду, вода. Очі поволі звикали до темряви, і хлопець чітко розрізнив тінь, яка, згорбившись, сунула по воді. Метек завагався. Озеро було грізне, вода сердито билась об берег, затріщала крига, заглушивши на мить інші звуки.

— Стій! — гукнув Метек.— Сті-і-ій!

Тінь на льоду спинилася. В місячному сяйві невиразно замаячила трохи ясніша пляма обличчя. Гучний лютий сміх докотився з вітром до Метека.

— Сті-і-ій!

Тінь знову рвонулась тікати. Метек з болем бачив, що відстань між ними збільшується. Їх відділяло вже, мабуть, понад сто метрів. Хлопець якусь мить вагався, а потім, не роздумуючи більше, кинувся в шумливу воду і, ковзаючись на зрадливій кризі, погнався за палієм. Упав, схопився геть мокрий, не спускаючи очей з постаті злочинця — його тепер було добре видно у місячному світлі. Відчував, як під ногами осідає лід, але не зважав ні на що. Туга хвиля води вдарила його в ноги, дістала аж до пояса. Хлопець насилу перебрів через неї, побіг далі, думаючи тільки про те, що йому неодмінно треба догнати того типа, не дати йому дістатися до другого берега.

А чорна постать у голубуватій темряві, що ряхтіла розсипаними на воді сріблястими блискітками, здавалося, весь час віддалялася. Метек відчував, як гупає у нього серце, перед очима пливуть якісь плями, він знову посковзнувся, але не впав — шалено розмахуючи руками, зберіг рівновагу.

— Сті-і-ій, стрілятиму!

За хлюпотінням води не чув свого голосу, відчував тільки, як напружуються легені.

Раптом злочинець зупинився, закружляв, здавалося, відскочив назад, і в цей же час розлігся гучний зловісний тріск — ламався лід. Палій упав, підвівся. Метек біг і бачив, як відстань між ними зменшується. Лід знову осів, знову глухо затріщало, і тоді зненацька, пронизуючи темряву, через озеро, на ліси, до місяця полетів несамовитий крик, сповнений невимовного жаху. Метек здригнувся, став, злякано вдивлявся в темряву.

Великим фонтаном ударила вода, постать людини захиталася, руки в неї замахали, мов крила вітряка, і все раптом провалилося, тільки крик, протяжний, сповнений смертельного жаху крик лишився над водою, біг з вітром до берега, відбивався од стіни лісу, відлунював у пойнятім тривогою Метековім серці.

Хлопець стояв, дивився, не звертаючи уваги на те, що вода вже доходить йому до колін. Ждав — а може, ще вирине темна постать, яка в цю мить перед невблаганною могутністю стихії раптом стала близька йому, вже зовсім не ворожа, не небезпечна. Він побіг би зараз на порятунок, на допомогу.

Але нічого не було, тільки вода навколо шуміла щораз гучніше, а посеред озера щораз частіше і дужче гуркотіло. Ламався лід.

— Метек! Метек!

Хлопець упізнав материн голос. А її на фоні темних кущів не бачив. Не поспішаючи, повернувся, аж тепер відчувши страх від того свого божевільного заміру. Навколо шуміла вода, він раз у раз провалювався у якісь заглибини та ями на льоду. Крига осідала, позаду все тріщав, ламаючись, лід, за Метеком ніби гнався той гуркіт і струмені води, які раптом починали бити з-під льоду. Мокрий одяг став важкий, і знесилений Метек ледве тягнув ноги.

— Метек!

Тепер він побачив матір. Вона стояла на березі, простягнувши до нього руки. Хлопець з полегкістю вибрався на сухий берег. Сказав тільки:

— Втопився...

Мати не озвалася, квапила його, щоб швидше біг. Боялася за здоров’я сина-одинака, який завжди був такий кволий.

Коли вони знову вийшли до великих сосен, на ясно освітлений пожежею простір, високо вгорі бризнуло мерехтливе біле світло, спалахнуло і широко розлилося, осяявши все навколо.

— Батько стріляє з ракетниці. Вітер несе іскри на інші будівлі,— зітхнула пані Гелена.

Метек дивувався, що вона така спокійна. В повітря злетіла вже зелена ракета. І знову біла.

— Іди переодягнись і зразу повертайся,— веліла мати, а сама побігла до хліва, на який вітер раз у раз кидав зловісні іскри, а то й цілі жмутки охопленої вогнем соломи.

Ідучи до хати, Метек чомусь згадав борсука — саме вчора він покинув стодолу і перебрався у хлів. Невже відчув пожежу? І несподівано у хлопця виникла непохитна