У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

граф д’Аржанкур, показуючи на дукиню Ґермантську, втягнену в розмову з Ґ. — Коли в вітальні людина відома, вона неодмінно при ній. Очевидно, це якийсь великий могол. Не можна мати щодня Бореллі, Шлемберже, д’Авнеля. Тогді це буде пан ГГєр Лоті або пан Едмон Ростан. Учора ввечері у Дудовілів, де, між іншим, така пишна була наша дукиня у своїй смарагдовій діадемі, у рожевій бальовій сукні зі шлейфом, вона сиділа між Дешанелем та німецьким послом; вона сперечалася з ними про Китай; публіка, публіка, на шанобливій від них відстані, не чула, про що вони там правлять, і все питала, чи не загрожує нам війна. Далебі, можна було сказати, що це королева зі своїми двораками.

Всі попідходили подивитися на малювання маркізи де Віль-парізіс.

— Ці квіти насичені якоюсь правдивою небесною рожевістю, — проголосив Леґранден. — Є небесна рожевість і є небесна синява. А мені, — зашепотів він, щоб ніхто, окрім маркізи, його не чув, — ще більше до вподоби шовкуватість і яскравість вашої копії. Перед вами бліднуть і Пізанелло і Ван-Гейсум зі своїм дріб’язковим і засушеним зільником.

Найскромнішому мистцеві приємно, коли підносять саме його, хоча він намагається віддати належне і своїм супротивцям.

— Ваше вражіння іде від того, що вони малювали бознако-лишні квіти, нам уже незнані, але вони були великі майстри.

— Справді, ви прегарно малюєте вишневий цвіт... тобто, ні, майські рожі, — озвався історик Фронди, не дуже тямлячи у квітах, але вже твердішим голосом, бо майже забув про капелюхи.

— Це яблуневий цвіт, — сказала дукиня Ґермантська, звертаючись до тітки.

— Зразу видно селючку — ти знаєш квіти не згірш від мене.

— Ага, суще! Але я подумав, що яблуні вже перецвіли, — навмання ляпнув історик Фронди, щоб якось виправдатися.

— Ба ні, навпаки, вони ще й не зацвіли, вони цвістимуть не раніше, як за два, а то й за три тижні, — упав у річ архіваріус, який допомагав правити маєтками маркізи де Вільпарізіс і знав село краще.

— Атож, і то ще тільки під Парижем, тут вони квітнуть куди раніше. У Нормандії, приміром, у його батька, — маркіза показала на дука де Шательро, — чудові яблуневі сади над самим морем, — просто як на японському паравані, — так там вони справді рожевіють після 20 травня.

— От я ніколи не бачив цих садів, — промовив молодий дук, — у мене завжди від яблуневого квіту сінна лихоманка. Чудасія, та й годі!

— Сінна лихоманка? — перепитав історик. — Уперше чую.

— Це модна хвороба, — докинув архіваріус.

— Така залежність є. Та вам той квіт не зашкодить, коли на яблука рясно... Знаєте ж нормандську приказку: «Коли на яблука рясно...»? — спитав граф д’Аржанкур: цей не зовсім щирий француз пнувся в парижани.

— Ти маєш рацію, — сказала маркіза де Вільпарізіс до сест-рениці, — це яблуні з Півдня. Віття мені надіслала в дар квітникарка. Вас, мабуть, дивує, пане Вальмер, — звернулася вона до архіваріуса, — що квітникарка прислала мені яблуневі галузки? Хай я і стара дама, але маю багато знайомих і кілька приятелів, — додала вона без усякої таємної думки, — так принаймні здалося всім, а я подумав, що їй хочеться уходити за велику чудодійку, тож-бо вона, водячися з такими відомими людьми, похваляється знайомством із квітникаркою.

Блок устав і собі, аби помилуватися на квіти маркізи де Вільпарізіс.

— Дарма, дарма, пані маркізо, — сказав історик, знову вмо-щуючися на стільця, — навіть якби знову сталася одна з тих революцій, які так часто кривавили Францію, — але ж, Боже Христе, ми живемо в такий час, що всього можна сподіватися! — додав він, підозріло оглядаючи вітальню, ніби перевіряючи, чи немає в салоні когось «ненасливого», — з вашим талантом та п’ятьма чужими мовами, можете мати певність: ви завжди дасте собі раду.

Історик Фронди, здавалося, спочивав серцем, він забув про свої нічниці. Аж це йому пригадалося, що він не спав шість діб, і нараз утома, виникла на саму думку про неї, обтяжила йому ноги, похилила плечі, і його журне обличчя пристаріло.

Блок, збираючись передати широким жестом свій захват, зачепив ліктем вазу з яблуневими галузками, ваза впала, і вся вода вилилася на килим.

— Пальчики у вас, як у феї, — мовив до маркізи історик, він обернувся до мене тилом і не помітив Блокової незграбносте.

Але Блок подумав, що слова історика стосуються його, і личкуючи зухвалістю сором за свою незграбність, кинув:

— Байдуже, мене не оббризкало.

Маркіза де Вільпарізіс задзвонила, і лакейчук витер килим і позбирав склянки.

Маркіза запросила на свій ранок молодиків і дукиню Германську, якій сказала:

— Не забудь переказати Жізелі й Берті (дукиням д’Обержон і де Портфен), щоб вони прийшли перед другою годиною підсобити мені, — сказала маркіза владно, ніби доручала їй нагадати найнятим метрдотелям прийти раніше, щоб подати вази з фруктами.

З принцами королівського коліна, своїми кревними, а також із маркізом де Норпуа вона панькалася менше, ніж з істориком, з Котаром, із Блоком, зі мною, здавалося, вони цікавили її лише тому, що вона збиралася частувати ними, як лупом, нашу цікавість. Вона знала, що їй нема чого надриватися ради людей, для яких вона була більш чи менш блискучою жінкою, але химерною і вимогливою тіткою. їй не було рації намагатися вразити людей, які не змінили б своєї думки про її становище у світі, які краще, ніж будь-хто, знали її життєпис і шанували в ній її пишний родовід. А передусім вони були для неї лишень вигризки, яким уже не плодоносити: вони-бо не познайомлять її з новими своїми приятелями, не запросять разом погуляти. У кращому разі, вона могла погукати їх до себе, могла говорити про них на