Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
Рід Абу Шаар спочатку носив прізвище аш-Шидьяк, і його засновник був вродливим чоловіком, як свідчили перекази та малюнки вугіллям. Він був поетом, співцем заджалю[5], ходив із села в село, наспівуючи свої вірші, і пасма довгого світлого волосся спадали йому на плечі. У рік голоду й посухи, які трапилися в Гірському Лівані, він висміяв у своїй поезії еміра Абдаллу аш-Шегабі ІІІ, який був настільки зайнятий розведенням голубів, що не мав часу на справи свого народу. Поет склав про нього два гострі сатиричні рядки, які потім цитувалися всюди від Батруна до долини Ваді ат-Тейм. Аш-Шегабі викликав його до себе і наказав обрізати його волосся, щоб покарати таким чином за зухвалість цього Абу Шаара, поглузувати з нього, «довговолосого», і так це прізвище пристало і до нього, і до його нащадків.
Нащадки ці працювали в різних галузях, але всі мали вроджений хист до усного і писаного слова. Ліван став затісним для них, тож вони морем вирушили в Бразилію і заснували вулицю 25 березня в Сан-Паулу, де продавали й купували все, що можна було продати й купити. Вони відкрили літературний клуб, який назвали «Андалузька асоціація», де зустрічалися, пили арак та змагалися в поетичній майстерності. Ті покоління, що народилися вже там, облишили арабську, але продовжували римувати, нехай тепер і португальською. Поговорювали навіть, що один видатний письменник, який обрав Амазонку, її мешканців та її природу єдиною темою своїх романів, завдячує своїм талантом матері, що походила з роду Абу Шаар.
Ще раніше в Каїрі інший представник Абу Шаарів філігранно віршовано переклав арабською Гомерову «Іліаду» — тисячі римованих ритмічних рядків, «позбавлених жодного мовного огріху». Його син почав працювати над перекладом «Божественної комедії» на «мову курайшитів[6]», та в розпачі зупинився, коли дійшов до опису брами Пекла, що промовляє: «Звели мене Могуття, що все родить, Найвища Мудрість і Першолюбов. Лиш після мене світ став брами зводить. Ніщо не вічне, я ж на всі віки. Лишайте сподівання всі, хто входить…»[7] Вони відкривали школи, видавали газети і навіть започаткували укладення величезної енциклопедії різноманітних наук та загальних знань: вони хотіли, щоб вона стала «словником на будь-яку тематику і на будь-який запит». Їхні роки спливали, сили вичерпувались, але вони не спромоглися просунутися далі за літеру са (ث), четверту в арабському алфавіті: останній упорядник енциклопедії помер над нею, якраз коли закінчував біографію Абу Мансура аль-Нісабурі, видатного арабського філолога, прозваного ас-Саалібі, тобто «лисячий», бо його батько був кушніром і зшивав хутро диких тварин.
Був у їхньому роду також чоловік, якого відлучила від себе маронітська церква через те, що він перейшов у протестантство. Його старший брат вирушив до Дамаска, а молодший поїхав у Єгипет, де вивчав мусульманське право в Аль-Азгарі і навернувся в іслам. У Лондоні той чоловік був сусідом Чарльза Дікенса, у Парижі — Ґюстава Флобера; у Стамбулі він видавав газету, а помер у Тунісі. Вони працювали командою вдвох чи втрьох, розділяючи та групуючи правила арабської мови і впорядковуючи їх за рівнями складності, щоб учням було легше її вивчати, і таким чином прізвище Абу Шаар стало синонімом підручників з арабської мови (діти просили в книгарнях «Абу Шаар, підручник другого етапу середнього рівня» чи «Вправи Абу Шаара для четвертого класу»). Вони створили наслідування макам[8] аль-Гамадані і навіть спробували оживити такі жанри арабської римованої поезії, як гаджа (сатира), мадіх (панегірик) та ріса (елегія), але згодом їхні зусилля перестали давати плоди з нікому не відомих причин. Нове покоління і в еміграції, і на батьківщині схилялося до комп’ютерних наук та ринку комерційної реклами. Були в тій генерації і знаний власник галереї живопису на вулиці де Сен у Парижі, і командир чоти перекладачів з арабської на англійську мову, які служили в підрозділах американської армії під час її вторгнення в Ірак.
* * *
Ось так Фарід завершив книгу, на якій уперше за останні тридцять років застою було зазначено ім’я автора, що належав до роду Абу Шаар. Працюючи над нею, він дуже виснажився. Він не читав її нікому, а одного дня відчув, що задоволений книгою і в ній уже не потрібно прибрати чи додати бодай літеру. Отоді він і пішов з нею по видавництвах. Він не розлучався з книгою і не залишав її вдома: не хотів, щоб вона потрапила до рук котрогось із братів і щоб вони читали її одне одному, висловлюючи захват тільки тому, що Фарід їхній брат, а не тому, що вони заглибились у суть написаного. Він клав книгу на свій робочий стіл у «Друкарні братів Карамів», і вона залишалася в нього на очах, поки він редагував найрізноманітніші арабські тексти.
Та все ж настав день, коли він забув свій зошит у друкарні. На нього тоді навалилося багато роботи, і в кінці зміни він узяв стос паперів, щоб попрацювати вдома, і вийшов. Якби він ішов з порожніми руками, то помітив би, що йому не вистачає постійної ноші. У ту мить, коли він збагнув, що забув свій рукопис, він мало не повернувся до друкарні посеред ночі, але все ж дочекався ранку; а коли пішов по зошит, то ще з дороги побачив незвичайну картину: повнопривідний позашляховик із військовими номерами перегородив вузький прохід до друкарні.
6
У ніч, коли Фарід Абу Шаар повернувся додому без свого рукопису, Персефона прокинулась о чверть на третю ночі, після того як прововтузилася сама в ліжку. Безсоння приходило до неї тоді, коли більшість людей глибоко спить, і вона вставала, готова зайняти себе якоюсь справою, хай навіть лягла в ліжко опівночі. Наближався кінець липня, спека ще не поменшала, світло ліхтарів з парку лилося крізь високі вікна до кімнати, вбираючи павича на стіні в химерні шати, зовсім не схожі на його денний убір. Воно вкривало різкими кольорами вітальню разом із мальтійською болонкою, що згорнулася калачиком на софі, і цю різкість посилювало блимання та потріскування електричного відлякувача комарів. Одразу після пробудження Персефона запалювала ароматичну паличку, яку її чоловік гасив перед сном, щоб
