Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
Персефона не погодилася на його пропозицію, вона чекала. Чекала, що Абдалла доб’ється виникнення кохання в її серці і стане її героєм. Вони усамітнювалися в куточку одного з ресторанів, проводили багато часу в її кімнаті, але стіна між ними залишалась. Абдалла говорив, і говорив багато. У нього був талант перетворити будь-що на маленьку історію, яку він легко прикрашав деталями. Вона якось запитала його про стосунки з матір’ю, а він усміхнувся і розвів руками, наче відповідь очевидна і стосунки дитини з матір’ю однакові в усіх. Після цього він перевів розмову на походження його матері, на своїх релігійних родичів, на історію життя його бабусі по материній лінії, яка була власницею будинку і стаєнь для коней. Коли вона наважилася запитати його про те, що конкретно його приваблює в жіночому тілі і як він більше любить кохатися — при світлі чи в темряві, ввечері чи вранці, чи, можливо, у морі, — то вперше за ті кілька місяців, що вони зустрічалися, він майже розсердився.
Після всіх цих спроб Персефона подумала, що її вимоги — це витвір її уяви і проблема в ній самій. Саме це вона чула, коли жалілася на когось із своїх залицяльників. Вона не знаходила свого ідеалу серед тих хлопців, з якими хотіли зустрічатися її подруги. Можливо, вона вимагала від закоханих у неї хлопців того, що вони не схвалювали, чи шукала в чоловіках те, що вони не могли їй дати. Врешті вона здалася. Перед нею постали óбрази її батька й матері, вона згадала ті довгі вечори, особливо в дні сутичок у Бейруті, коли уривчасті звуки снарядів заважали їм спати в їхньому будинку, розташованому неподалік лінії вогню. Згадала, як спливали години, а батько читав старі газети, і в нього не виходило розгадати кросворд, а мати дивилася телевізійні програми без звуку.
І тоді вона погодилася вийти за Абдаллу Карама. Кремезний і заможний, він розважав її своїми забавками та сюрпризами, і вона прикрасила його дім над друкарнею так, наче то її власна оселя. Вона не дізнається, як це — скласти іншу історію кохання, з іншим чоловіком; історію, яка б закінчилася шлюбом, що його, як виховувала її мати, треба брати якнайшвидше.
Їхнє весілля було елегантним та скромним, але Абдалла прикрасив його демонстрацією літака «Cessna», який орендував в аероклубі. Літак розітнув небо саме тоді, коли молоді вийшли з церкви, у якій щойно повінчались і на якій висів великий банер з їхніми іменами. Вони повернулися з подорожі після медового місяця й оселилися в новому домі над друкарнею. Персефона швидко завагітніла, і за три місяці лікар повідомив, що в ній «ховаються» двоє здорових дівчаток-близнючок. Проте одного ясного зимового дня, а саме в День закоханих, небо впало на їхні голови.
Абдалла саме повертався з довгої зустрічі з директором одного банку в центрі столиці, де вони обговорювали ризики отримання більшої кредитної лінії, проєкт з розвитку друкарні і його високу вартість з огляду на нестабільну безпекову ситуацію, а також намагалися визначити суму, необхідну, щоб гарантувати закупівлю сучасного обладнання, на чому наполягала родина Карамів. Вони домовилися про остаточну й вирішальну зустріч через тиждень. Коли Абдалла зробив крок від дверей будівлі до своєї машини, припаркованої неподалік, усе обвалилося. Пізніше він казав, що не чув вибуху, але відчув беззвучний удар, який відкинув його тіло до стіни. Ледь живого, його доправили до лікарні, голова була залита кров’ю. Його поранило осколком, який зачепив черепну кістку та обличчя, у нього було зламане плече. Як розповідали потім, вантажівку з вибухівкою вів смертник, через неї загинуло двадцять шість осіб і ще близько сотні були поранені.
Абдалла видужував важко. Його тіло було понівечене, а обличчя спотворене. Він став більше залежний від комп’ютера й сидів у ньому годинами, вибравши собі пароль «Gutenberg9»: усі таємниці та рахунки друкарні він зберігав там. Через комп’ютер його втягнуло в азартні ігри: тоталізатор на французький футбол, американський баскетбол, шотландські кінні перегони, навіть боксерські поєдинки. Він послідовно вбивав час за різними іграми: в слова, в числа, судоку — і дійшов врешті-решт до покеру онлайн, а від нього — до порносайтів, які переглядав навіть удень, у робочі години. Ті, хто заходив до нього в кабінет, інколи звертали увагу, що він різко закривав комп’ютер, коли хтось наближався до столу.
9
Фарід Абу Шаар вийшов з відділу боротьби з фінансовими злочинами розчарований. Він зупинився на тротуарі навпроти тієї будівлі, наче упосліджений і голий. Думка заново писати книжку нагадувала йому про розігріту їжу, яку мати переконувала його з’їсти в ті дні, коли не мала настрою готувати нові страви. Він ішов безбач, намагаючись пригадати сторінки початку книги. Повільно цитував те, що було в його пам’яті, гучно вимовляючи оголоси й закінчення, що привертало увагу перехожих. Щоразу, коли він збивався, його охоплював глибокий страх, що забуте речення чи уривок потоне у вічній чорній безодні і вже не вдасться витягти його звідти. Він пішов на захід, до моря, і почув різкий гул, що розітнув небо, за ним — попереджувальну сирену, а за кілька секунд — знову той самий гул. З’явилася машина швидкої допомоги, затиснута щільним затором, перед якою їхала чорна «хонда». З її правого переднього вікна висунувся чоловік у цивільному, який уривчасто стріляв у повітря з автоматичного кулемета, змушуючи водіїв поступатися дорогою. Машина швидкої проїхала просто навпроти Фаріда: обличчя її водія не виражало того страху, який навіювали звуки пострілів і безперервні сирени.
Ноги самі принесли його до «Друкарні братів Карамів». Перед тим як увійти, він уважно подивився на вікна Персефони, розчинені навстіж у літню спеку. Фарід дуже ревно ставився до своєї чоловічої елегантності: він не міг пройти повз дзеркало і не заглянути в нього, щоб пересвідчитися, що виглядає так, як хотів би, або пригладити волосся, або поправити комірець сорочки. У верхньому домі не було ніякого руху, тільки вітерець колихав білі прозорі штори і грався з хмаркою комарів, наче ловлячи їх сіткою, що простягалася в різні боки.
Фарід зайшов у порожню друкарню і знову почав марно обшукувати поверхні столів.
