Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

Жаббур Дуейги

Надруковано в Бейруті

Присвячується Фаресу Сассіну

1

У розпал літньої спеки, що охопила Бейрут одного року другого десятиліття двадцять першого століття, молодий чоловік із високо піднятими бровами (так, наче він увесь час говорить «ні») вийшов з громадського автобуса, на борту якого було оголошення: «Не забувайте викрадених, примусово виселених та скалічених війною». На грудях коло серця він тримав грубий зошит із червоною обкладинкою, через що нагадував людину зі зламаною чи простреленою рукою на перев’язі. Він ішов швидко і рвучко, стукаючи каблуками свого нового взуття об тротуар, і здавалося, що прив’ялі дерева на набережній та неквапливі перехожі перешкоджають йому дістатися туди, куди він так прагне.

Він зайшов у будівлю, фасад якої був оздоблений різьбленням по темному базальту. Колись у той фасад влучив артилерійський снаряд, що тільки більше підкреслило абстракціонізм дизайну. Хлопець поправив яскраву червоно-жовту краватку перед дзеркалом ліфта і зайшов у кабінет до чоловіка, чий вік складно було визначити. Стіну його офісу прикрашала німецькомовна афіша вистави «Трикопійчана опера». Сам він, у товстих окулярах, сидів за письмовим столом і з самого ранку був у поганому гуморі. Йому доводилося напружувати пам’ять, про яку серед його друзів ходили легенди, аби пригадати й набрати одним пальцем муаллаку[1] Зугейра бін Абі Сульма. Він проставляв діакритичні знаки і вибирав для кожного бейта новий шрифт, аж доки вичерпав усі можливі опції, які пропонувала «Windows». Він саме набирав шрифтом «Andalus Medium» відомий рядок із цієї муаллаки:

Війна – не що інше як те, що ви пізнали й прожили,

А все, що про неї говорять, – просто слова, яким віри немає.

Коли високий хлопець виріс просто перед ним, вказівний палець правої руки завис у повітрі і чоловік поглянув на гостя. Той представився:

— Добрий день! Я Фарід Абу Шаар!

— Абу Шаар? Себто «довговолосий»? Це що, ваш псевдонім?

Хлопцеві не сподобався цей жарт видавця, який узяв у нього зошит, пильно вглядаючись в обличчя Фаріда. Чоловік відкрив першу сторінку, присвиснув від здивування, звів брови, прочитав уголос: «Майбутня книга», — і розчаровано зреагував:

— Та це ж назва твору Моріса Бланшо!

Він повернув зошит хлопцеві, пояснюючи, що ось уже щонайменше десять років видавництво не приймає рукописів і перестало публікувати поетичні збірки. Склад забитий ними, і їх роздають безкоштовно всім охочим. Молодий чоловік хотів заперечити, що це не поетична збірка, але видавець за письмовим столом випередив його рішучим вердиктом:

— Прозу ми також більше не приймаємо!

Фарід Абу Шаар стиснув правий кулак і вийшов. Дошкульну відповідь, якою він вчасно не почастував цього гладкого грубіяна, що додруковував муаллаку Зугейра бін Абі Сульма на своєму комп’ютері, він бубонів собі під ніс на задньому сидінні таксі. Авто везло його додому, до околиці Форн аш-Шеббак, неподалік звідти. Як тільки він приїхав, його мати стала скаржитися на біль від варикозу: сині вени обплітають її ноги після того, як вона народила його, найменшого з її трьох синів, а важив він нівроку — п’ять кілограмів.

Мати нагодувала його баранячими тельбухами, скропленими лимонним соком і щедро начиненими цибулею та сосновою глицею, — усе так, як він любить. Після цього Фарід приліг на канапі, аби віддатися приємному денному перепочинку перед телевізором.

На наступний день у нього була запланована зустріч у бейрутському порту біля маяка, який так і не запрацював, хоча ремонтні роботи на ньому закінчилися. Заново пофарбований у чорне й біле, маяк сяяв у світлі вранішнього сонця. Фаріда зустріла жінка, що курила довгу тонку сигару і вже замовила для нього каву, навіть не запитавши його. Великим пальцем вона погортала сторінки його зошита з кінця і спробувала визначити вагу. Перед нею на столі лежало фото її батька, чоловіка з зачесаним назад густим волоссям, який стояв поряд із Максимом Роденсоном, спираючись на двері Сорбонни. Це він передав видавництво своїй доньці, яка тепер випускала легеньку хмарку диму з сигари та нотувала цифри в записник із пожовклими сторінками.

Коли вона підвела голову, то побачила, що молодий чоловік мовчки, очікувально спостерігає за нею. Упевнена в собі, смаглява, виклично вродлива — сильна бейрутська жінка, — вона одразу перейшла до справи:

— Чотири тисячі доларів. І ти зможеш отримати двісті примірників безкоштовно.

Помітивши розгублений вираз на обличчі хлопця, вона додала:

— Друк, набір, редагування…

Він спробував заперечити, але вона підвелася, чим змусила його замовкнути, схопила за руку і потягла до дверей, пояснюючи:

— Ніхто зараз нічого не читає. Або ми закриваємо наші книгарні, або поводимося, як повії…

Ідучи звідти в розпачі, Фарід втішав себе тим, що той, хто по-справжньому зацікавиться його книгою, говоритиме з ним інакше.

 Він піднявся сходами на п’ятий поверх. Його долоня спітніла так, що залишила темну пляму на червоній обкладинці зошита. Аведіс, власник видавництва «Дім шедеврів», пояснив йому гучним голосом із вірменським акцентом: мовляв, вибачте, але він спеціалізується тільки на виданні «старомодних» книжок, таких як «Запашний сад», «Дарунок нареченим», оригінальна еротична версія «Казок тисячі й однієї ночі», тобто на найбільш популярних серед жінок. Аведіс підморгнув йому, розраховуючи на розуміння, але Фарід Абу Шаар пішов, навіть не усміхнувшись.

Ще один видавець, якому власне авто правило за офіс, призначив зустріч у кав’ярні. Стрімко увійшовши, у чорних окулярах, він відкрив ноутбук перед собою на столі і сказав, що цікавиться електронними виданнями. Фарід вибачився і відповів, що хотів би, аби книга була паперова. Видавець встав і розчинився в повітрі, наче його тут і не було. Після нього залишився липкий аромат чоловічих парфумів, що вже змішався із запахом людського поту та хвої.

У кабінеті, обладнаному кондиціонером, Субх аль-Джабарі взяв у Фаріда зошит, поклав його перед собою, і сплівши над ним пальці, почав розповідати свою історію, яка мала б стати передмовою до його автобіографії, що він задумав написати. Його засудили до смертної кари в Алеппо, коли він виступив проти від’єднання Єгипту, тож він у жіночому одязі утік від розвідслужб до Бейрута:

— Вони переслідували мене до самого Бейрута, стріляли в мене на вулиці Хамра, намагаючись убити. А я все одно жив, як мені підказувало серце: закохувався в жінок, курив кубинські сигари, пив віскі й видавав журнал, у якому говорив усе, що думаю.

Він не додав, що публікував переклади романів Маркеса і твори Нагіба Махфуза, «забувши» заплатити правовласникам.

Аль-Джабарі провів Фаріда до дверей ліфта і