Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

Уранці зі свого вікна Персефона могла бачити море — синій прямокутник, затиснутий між величезною та похмурою будівлею Електричної компанії Лівану і новими офісними скляними спорудами, чий фасад відбивав світло вранішнього сонця.

Персефона проводила вільний час за читанням детективів з «Чорної серії», які перейшли їй у спадок від батька, що рано почав збирати ці книжки з темними палітурками та жовтими заголовками. Вона старалася тепер докуповувати всі новинки, що виходили в цій серії. Їй подобалося те, що написано на задній сторінці обкладинки: «Це історії, у яких поліцейські виявляються більш корумпованими, ніж злочинці, а професійному детективу не завжди вдається розгадати загадку. Інколи тут немає ані загадки, ані детектива». Крім цього, вона також слухала музику і бавила своїх доньок-близнят, Сабін і Ніколь, які, копіюючи її, мастили свої тендітні тіла захисним кремом і лягали поряд з нею засмагати в яхт-клубі, в купальниках та сонцезахисних окулярах. Раз на місяць вона ходила на жіночий обід зі шкільними подругами послухати їхні новини за рибним супом буябес та ельзаським білим вином у ресторані «Кокто». Подружки дорікали, що вона завжди мовчить: «Будеш супитися, Персо, з’являться зморшки»… Їхні шлюби були нещасливі, але сміялися вони все одно дзвінко.

Вранці вона відповідала на телефонні дзвінки, на які в неї не було сил відповісти ввечері, спостерігала, як вантажний пароплав заходить у бейрутський порт, а якщо опускала очі, могла розважитися тим, що дивилася на працівників, які стікалися до друкарні. Вона їх бачила, а вони її — ні, і з порядку, у якому вони приходили, було видно, хто вони. Одягнені найбідніше, найнужденніші з вигляду, ті, які працюють найближче до верстатів з матеріалами, рідинами та чорною фарбою, приходять найраніше. За ними з’являються менеджери, а от дівчата-графічні дизайнерки, поспіхом піднімаючись дорогою, запізнюються. Що ж до начальника цеху Аніса аль-Хальвані, друга сім’ї ще з часів батька й дідуся, то вона жодного разу не бачила, щоб він прийшов знадвору вранці, наче проводив ніч тут, у друкарні.

Вона роздивлялася нового молодого працівника і його зошит. За всі тижні спекотної пори він жодного разу не зрадив своєму костюму та широкій червоній краватці й навіть приніс із собою дерев’яні плічка, на які вішав свій піджак. Контраст між його простою посадою і тим значенням, яке він надавав зовнішньому вигляду, коли працював, був очевидним, тому одного дня, коли він прийшов без краватки і з розстебнутими двома верхніми ґудзиками сорочки, які трохи привідкрили густе темне волосся на грудях, можна було подумати, що напередодні вночі якась несподівана подія надзвичайно вразила і пригнітила його, а вранці по пробудженню він не зумів зібратися з духом. Широкоплечий, він не був схожий на працівника друкарні чи взагалі працівника.

5

В уяві Фарід уже все розпланував. Для обкладинки майбутньої книги він вибрав відоме зображення зближення вказівних пальців Господа і людини з фрески «Створення Адама» Мікеланджело на стелі Сикстинської капели у Ватикані. Він хотів, аби присвята була коротка: «Мені». Для матері на її примірнику він гарним почерком виведе кілька слів: «Моїй провідній зорі в шаленому вирі життя». Нікому, крім неї, він від руки присвяту не напише.

Коли грубий чолов’яга з видавництва приголомшив його, заявивши, що вибрана ним назва «Майбутня книга» вже існує французькою (і Фарід у цьому переконався, коли дослідив питання), він почав схилятися до того, щоб скоротити назву до простого «Книга». А чому б і ні? Він написав своє ім’я вгорі на білому аркуші й вивів великими літерами назву: так він уявляв собі першу сторінку. Потім спробував додати лаконічне визначення змісту і дописав «Тексти», потім «Текст», далі змінив це на «Слова», а тоді — на «Диван». Він навіть наважився на «Аяти»[4], але зрештою відкинув усі варіанти та повернувся до найпершого: «Книга».

Він бажав би, щоб сторінки були великого розміру, як у церковних книгах, наприклад у Посланнях апостола Павла, які він читав у церкві Матері Божої Ангелів і які надихнули його на висновки, що не спадали на думку святому отцеві. Фарід уперше почув, як священник читає цю книгу, на весіллі свого брата. Відтоді він почав читати її виразно, наскільки міг, і його голос бринів під куполом церкви по неділях та на свята над головами сімей, присутніх на урочистій літургії.

Він хотів, щоб його книга була недоторканною, щоб її нерозрізані сторінки захищали її і в них не вдерся випадковий читач-пройда, який проходить повз полиці книгарні. Щоб той, хто придбає цю книгу, повинен був скористатися тоненьким канцелярським ножем із ручкою, інкрустованою слоновою кісткою, і пил її сторінок розпорошився, осідаючи на одяг читача і навколо.

Він не розмістить ніякої анотації на задній обкладинці, тому що його книга не підлягає скороченню: вона вже є суттю. І жодних уривків: вони не дозволять розкрити стиль і тематику отак з першого погляду. Він не зазначить дати свого народження — не бачить жодного сенсу в цій інформації. Не додасть імені батька, не згадає дипломів і решти пустопорожніх відомостей. Він тільки сумнівався, чи написати про те, що походить з родини Абу Шаар, про ці сумнівні, але невідступні сімейні узи. Врешті-решт він прийняв рішення: не бути зобов’язаним комусь незалежно від того, як розвиватиметься його літературна кар’єра. Він сам по собі, і крапка. А задня обкладинка його книги залишиться повністю чистою, на ній навіть не буде написано ціни за примірник.

* * *

Фарід та рід Абу Шаар походили з села, де білих кам’яних будинків було більше, ніж його п’ятдесят жителів у зимовий сезон; а близько шести тисяч душ роз’їхалися по обох Америках, за статистикою Бюро ліванської діаспори. Село було маленьке, але мало великі земельні ділянки, за минулі десятиліття засаджені сортовим виноградом з Франції для потреб виноробних заводів: виноград висаджували на східчастих схилах долини Бекаа. Закинуті землі, присвячені святому Іллі, використовувалися також для військових цілей. Одного дня туди прибула бригада робітників, які виявилися солдатами й почали будувати табір, який потім покинули за одну ніч. Табір призначався для людей, що приїхали на двох критих військових вантажівках. Це були японці та японки, і їхні вигуки рідною для них мовою долинали до плоскогір’я, що оточувало село, коли вони тренувалися прориватися через вогняні кола чи стріляти бойовими набоями над головами своїх товаришів, які повзком наближалися до них. Це тривало, доки військовий табір не атакували два ізраїльські літаки, коли двоє партизанів з Червоної армії Японії підірвали