Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі

Джемаль-паша, у військовій формі та високій хутряній шапці, приїхав у містечко Алей, де люди, що вийшли його зустрічати, постелили червону доріжку на кількадесят метрів. Він звернувся до них зі словами, що велика держава — це їхня мати, яка дбає про них і рятує від іноземців, тож вони мають коритися її законам задля мирного життя. Наступного року він повернувся в Бейрут разом з Енвером-пашею, міністром військових справ. Поразка, якої йому завдав генерал Джон Максвелл на Суецькому каналі, що його паша намагався завоювати з п’ятьма тисячами верблюдів (не рахуючи мулів), пролягла глибокою зморшкою на його обличчі. Юрби виснажених бідняків з гір були вигнані з вулиць, аби не навернулися на очі високопосадовцям «Комітету єднання і прогресу». Джемаль-паша прийняв запрошення на вечерю від ювеліра Юсефа аль-Гані, куди прийшов зі списком засуджених до страти. Один з його офіцерів по секрету повідомив йому на балконі, що хазяїн вечора був серед тих, хто підписав петицію з проханням іноземного протекторату, яку знайшли у французькому консульстві за кілька годин до того. Джемаль-паша зблід, потиснув руку господарю та його дружині і пішов з вечірки, а через кілька днів наказав повісити аль-Гані.

У ті дні Фуад боявся заснути вночі, щоб до нього не прийшов знову той самий сон: він марно намагається впіймати дивного птаха, що боїться його, і коли він розкриває руки, то бачить, що вони в крові. Уночі він почув голосну розмову з монастиря: накази, що віддавалися турецькою та арабською, відповіді на них французькою та італійською, звук дверей, якими щосили грюкнули, погрозу, після якої запанувала тиша, що її порушувало тільки рипіння солдатських чобіт у дворі монастиря. Уранці згорблений отець Ламбер з Бельгії побачив, що Фуад читає, сидячи коло церковних сходів, і повідомив йому, що скоро оберуть американського монаха, отця Маккорта, країна якого не бере участі в цій війні, за охоронця майна єзуїтів, яких уже попередили про неминучий від’їзд. Близько полудня люди повилазили на дахи будинків, діти плескали в долоні, а дорослі забороняли їм це й дивилися в бік обрію, очікуючи військового корабля з невідомої країни, який, подейкували, має обстріляти Бейрут у час заходу сонця. Про зникнення борошна почали говорити ще до того, як воно зникло, і про голод знали ще до того, як з’явилися його перші жертви. Риболовлю заборонили, на вулицях почали з’являтися жебраки, що принесли з голодних сіл у Бейрут тільки свої виснажені тіла.

Єзуїти роздали золоті чаші, терези, інструменти для розтину тіл з медичної школи, килими, одяг священнослужителів та молитовники родинам набожних маронітів, що жили поряд і ревно ходили на літургію до церкви святого Йосифа. Близько восьмисот монахів і монахинь — маріаміти, лазарити, капуцини, францисканці та члени інших орденів, що прибули з різних куточків Палестини та Сирії, — зійшли на корабель, розрахований тільки на п’ятдесятьох, і вирушили до грецьких берегів. Щойно вони відійшли від бейрутського порту, одразу заспівали всі латиною «Аве Марія», просячи порятувати їх від неминучого потоплення.

У той час Фуад часто зустрічав чоловіка на возі, запряженому мулом. Чоловік перевозив померлих від хвороби чи голоду, яких знаходив посеред дороги, накриваючи тіло плащем і неспішно доправляючи до цвинтаря Башура. Фуад зазвичай бачив його пополудні, а одного разу перестрів на вузькому шляху. Чоловік усміхнувся до нього, і Фуад відвернув обличчя й прискорив крок, поспішаючи забратися, поки той мугикав сам до себе багдадську пісеньку, везучи небіжчика, що лежав позаду нього. Цього разу Фуад уздрів його вночі, до того як його здолала дрімота. Він помітив з вікна, що той зупинився перед дверима монастиря разом із високим чоловіком з фескою на голові, а невдовзі прибув загін солдатів, і вони, наче примари у світлі місяця, проникли в монастир. Фуад перевірив, чи дружина спить, зачинив за собою двері й вислизнув на вулицю, щоб наздогнати їх.

Якщо вони схоплять його, то він удаватиме, що це монахи доручили йому бути охоронцем до свого від’їзду. Чоловіки запалили ліхтар і увійшли в тилову прибудову, а Фуад притиснувся до стіни й прислухався.

— Ти хочеш забрати оцей різак для паперу, літографічний верстат і все обладнання для зшивання, позолоти та переплетення?

— Усе, усе!

— Цей великий подвійний друкарський верстат не можна перенести так просто, потрібно його розібрати. Ти працюєш тут і знаєшся на цьому, Хальвані. Розбери його зараз, їдь у Дамаск і збери його там. І не забудь шрифти, губернатор наполягав на десяти мовах: англійській, французькій, латинській, вірменській і так далі. І книги, всі книги. — Мовець завагався трохи й рішуче додав: — Ви переправите їх за два-три рази до залізничної станції в Карантині. Збираємося там усі в цей же час. Закінчимо до світанку, і ділу кінець!

Фуад почув достатньо і нишком забрався звідти. Вони прийшли за п’ять днів, із возами та цілою армією тягонош, яких супроводжувала дивізія солдатів. Прийшли вночі, але не знайшли того, що мали б транспортувати. Місце було порожнє. Їм не залишалося нічого, крім як повернутися назад, щоб сповістити про це губернатора.

Наступного дня турецькі офіцери були зайняті новими відомостями про французькі військові кораблі, які прямували до берегів Лівану. Надходив день, коли вони мали покинути Бейрут і країну, яку їхні діди завоювали в 1516 році. Візник, що правив возом для мерців, приберіг гроші для тягонош та власників інших возів, яких він привів, щоб перевезти друкарню, але ніхто його не спитав про оплату.

3

«Друкарня братів Карамів, з 1908 р.».

Фуад змінив прізвище своєї родини з Каррум на Карам під час першого перепису населення, що його 1922 року проводили французи і бойкотували мусульмани. Так одним розчерком пера син алеппського торговця зерном уроздріб став ліванцем, прописаним у кварталі аль-Мудаввір у Бейруті, хоч і не жив там жодного дня. Він удав із себе мароніта, бо відчув, що група ассирійців-католиків, до якої належала його родина і чиєю мовою вільно володів його батько, дуже нечисленна і не матиме голосу в новій державі Великий Ліван. Працівник реєстратури записав його маронітом на основі посвідчення, виданого якимось бейрутським старостою. Так він пов’язав себе і своїх дітей із родом Карам. Це прізвище було дуже поширене в містах Машріку[3] та поміж його етноконфесійними спільнотами — настільки, що годі й намагатися розібратися в родинних зв’язках його носіїв.

Сто років тому друкарня