Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
4
Фарід сумлінно працював на новій роботі. Він ні з ким не заприятелював, надаючи перевагу розмовам із собою, а не пустопорожнім балачкам та силуваним жартам колег. Він і не підозрював, що кам’яні склепіння, під якими він працював, були достатньо просторими, щоб умістити десяток породистих арабських скакунів, які мали свідоцтва про чистокровне походження й родовід. Ці підвали були прихистком для двох тренерів та конюхів, що, вдягнені в спеціальну форму, по неділях сідлали коней для показової прогулянки по околицях після того, як поверталися з іподрому. Жакаранди, які мати Лутфі привезла з Буенос-Айреса на пароплаві (десять саджанців із ґрунтом), розрослись, і їхній запах у період цвітіння, як подейкували, збуджував коней, завдяки чому вони мчали ще швидше і демонстрували всю свою хвацькість на сезонних перегонах. Над підвалами вивищувався широкий житловий поверх із високою стелею та окремим головним входом, ковані залізні двері якого вели до просторого майданчика, який прикрашала статуя оголеної зі спини Венери. Навколо статуї обвився, частково закриваючи її, пагін виткого запашного білого жасмину. Мати Лутфі успадкувала будинок, а її брат отримав табун дорогих коней, який він переправив на ферму в долині Бекаа. Підлога склепінчастого підвалу була вимощена гранітними плитами, а стіни зашпаровані піском і ретельно вимиті від моху, щоб показати камінь та перетворити це місце на відкриту залу для друку завдовжки близько тридцяти метрів. Було збудовано дві стіни-перегородки, які розмежовували два адміністративні кабінети, один з яких займав Абдалла. Він виділив один задній підвал під музей історії їхньої друкарні: там поставили перші друкарські верстати, коробки з гарнітурами шрифтів, що набиралися вручну, та рідкісними книгами, які вдалося врятувати від повені в друкарні на Дамаському шосе.
Житловий будинок поєднувався із залою внутрішніми вузькими кам’яними сходами, що неочікувано приводили того, хто ними піднімався, просто на кухню у верхній частині будинку, якраз між холодильником і мармуровою мийкою. Ті ж, хто сидів унизу за своїми комп’ютерами, занурившись у процес верстання сторінок, спочатку бачили ступні людини, яка спускалася сходами згори. Власника друкарні Абдаллу, який приходив уранці рівно о восьмій тридцять, можна було впізнати за тихими товстими креповими підошвами та важкими кроками в напрямку офісу, особливо після аварії, що мало не забрала його життя. Його дружину, яка з’являлась у друкарні нечасто, було видно за високими підборами та білими стрункими ногами в ті дні, коли вона не вдягала брюк. Ну а сміхотунку Флер, яка часто пробігала то тут, то там, упізнавали зі швидкого бігу, який одного разу коштував їй падіння й розбитої голови.
Флер, чорношкіра служниця родини Карамів, приїхала з Марі-Ґалан, «острова ста вітряків» у Ґваделупі, і зустрічалася зі співвітчизницями у дворі церкви Вознесіння Богородиці після недільної служби. Вільною французькою вони обмінювалися новинами з далекого архіпелагу та цікавими історіями про бейрутські родини, у яких прислужували. Флер любила говорити, що вона всім задоволена: вона допомагала своїй «мадам» одягати її близнючок та проводжала їх до зупинки, де чекала з ними шкільного автобуса вранці. Потім поверталась і бачила, що хазяйка сидить за вікном, курить і говорить з кимось по мобільному телефону, стримуючи сміх та гаряче по секрету шепочучи щось у слухавку. Флер праглося розказати більше. Їй хотілося розповісти подружкам, що вночі вона прокидається від шарудіння в будинку: це «мадам» походжає вітальнею з кутка в куток, голосно зітхаючи. Одного разу Флер почула, що та відчинила двері кухні і спустилася до друкарні, але служниця втомилася чекати її повернення і знову заснула. Флер заглядала в очі своїм землячкам, щоб упевнитися, що їм можна довірити таємниці Персефони, але згадувала доброту господині до себе і додаткову плату, яку та давала їй з приводу і без, передумувала й в останню мить виходила з церковного двору.
Персефона Мелькі, або ж Персо серед друзів, отримала ступінь з дизайну інтер’єрів у Ліванській академії образотворчого мистецтва. Вона вийшла заміж за Абдаллу Карама незабаром після випуску і до того, як спробувала працювати за спеціальністю. Її шлюбний дім над друкарнею, який відкрився визначною вечіркою, був її першим мистецьким досягненням. Вона завершила його, готуючись до одруження, і журнал «Дім і робота» присвятив йому статтю з фотографіями на чотири сторінки, де розповідалося, як Персефона розфарбувала гіпс на стелі та стінах відтінками рожевого — кольорами, пігменти для яких вона змішала власноруч, а зверху додала, виявивши вершини терпіння та майстерності, шар прозорого воску, тож стіни можна було мити водою. Вона повісила глибокі дзеркала в різьблених рамах при вході, у вітальні, і попросила свого друга Нубара, у чий художній талант, крім неї, ніхто не вірив, намалювати у вітальні цілого павича в стилі наїв на пів стіни. Це був той Нубар, який волів розтрачувати свою енергію на сольні виступи зі східним танцем, а Персефона ходила до нього на репетиції та допомагала організовувати ці виступи в одному з театрів міста. Крикливий птах із заокругленим хвостом мав стати однією з рідкісних робіт цього хлопця — хлопця, якому не судилося прожити довго. Його тіло знайшли у шахті ліфта в недобудованій будівлі неподалік місця, де він жив. Казали, що він посварився з партнером через звинувачення в зраді. Судовий лікар припустив, що смерть настала відразу, а його друг утік у невідомому напрямку.
Персефона купила мідні чайнички й таці на блошиному ринку на іншому кінці столиці та змайструвала обідній стіл з деревини дикої вишні — це був один масивний брусок, на якому проглядалася структура дерева і навколо якого стояли стільці з білої неіржавкої сталі. Вона також відреставрувала яскраву позолоту на прекрасній іконі
