Користь незавершених справ - Марина Блохіна
Я не знаю, скільки це продовжувалося. Здавалося, що вічність, але насправді, мабуть, тільки декілька хвилин. Раптом позаду мене почувся якийсь дивний звук, схожий на удар, а потім усе стихло. Я зупинилася, не знаючи, що робити далі. Обертатися було страшно, але стояти спиною до невідомої небезпеки — ще страшніше. Ноги ніби заклякли, я відчувала, що не зможу зробити й кроку. Адреналін та магія, які зовсім недавно вирували у крові, спали, наче лавина, і я відчувала цілковите спустошення, навіть страх уже відчувався не так гостро, як хвилину тому.
Я повільно, намагаючись не здійснювати різких рухів, повернулася обличчям до мерця, але замість нього якимсь неймовірним чином переді мною з’явився Він. Сірий кардинал Чародійського Відомства — Кирило Костянтинович Калиновський. Характерник[1].
Одягнутий, що незвичайно, в джинси, джинсову ж сорочку і смішну шапку з в’язаним помпоном. Він не любив одяг звичайних людей, і майже завжди, окрім випадків крайньої необхідності, носив широчезні сірі штани і того ж кольору футболку, що своїми розмірами більше нагадувала балахон чи переносну палатку. Кардинал завжди любив бути непомітним. Хоча, чесно кажучи, в такому дивному вбранні йому це вдавалося нечасто. Ось і зараз, напевно, хотів не виділятися у натовпі — і одягнув на початку жовтня шапку, і при цьому зовсім забув про куртку.
Що тут сказати? Кардинал — геній, а усі генії мають свої дивацтва.
— Якого біса? — вигукнув він, причому звертався точно не до мерця. — Яро, скажи на милість, що ти витворяєш?! Що ти взагалі тут забула? І чому, поясни мені, чому, кожен раз ти з’являєшся у самий невідповідний момент?!
Ех, от зовсім, зовсім не так я уявляла собі зустріч із старим другом! І чому ми не могли побачитися за інших обставин? Наприклад, за горнятком кави у якомусь кафе?..
— Е-е… Як би тобі пояснити… — я зам’ялася — таке зі мною ставалося майже завжди, коли Кір починав вичитувати мене, як мале дитя. Але потім, оцінивши ситуацію, я з подивом зрозуміла, що насправді-то не зробила якраз нічого поганого! — Та я взагалі ні в чому не винна! Я просто сиділа біля могили бабусі, і тут цей монстр… Я спочатку хотіла кинути в нього вогняною кулькою, але промазала, і побігла. Я так злякалася!.. — я сказала все це буквально на одному диханні, і раптом відчула, що на очі навертаються сльози, втримати які я просто не могла при всьому бажанні.
— О, ні… Ну, Яро, заспокойся… Тільки не треба тут рюмсати, ти ж не маленька дівчинка!
Ну, це спірне питання. Навіть у свої двадцять два я частенько відчувала себе саме маленькою дівчинкою, яку всі кинули, і яка опинилася одна-однісінька на незнайомій вулиці. Сльози все лилися із очей, і Кір не знайшов нічого кращого, окрім як обійняти мене і чекати, поки я сама не заспокоюсь.
Чекати довелося недовго. Всього лиш десять хвилин, і я знову була у порядку, а нагадуванням про недавню істерику були тільки червоні очі та мокрий від моїх сліз рукав сорочки друга.
— Пішли вже звідси… — втомлено сказав Кір, потираючи перенісся лівою рукою. — Тобі не здається, що кладовище — це не найкраще місце для розмови? А довгу розмову я тобі обіцяю, — друг кинув на мене грізний погляд, який на мене вже давно не діяв. — Що це за чутки про те, що краща аспірантка академії залишилася без ліцензії?
— Потім розповім, — я махнула рукою, не бажаючи прямо зараз вдаватися у подробиці. — А цього мерця ми тут так і залишимо?
— Я вже викликав патруль, так що з хвилини на хвилину вони вже будуть тут і приведуть все у порядок. А якщо ти не хочеш ще більших проблем, ніж ті, що в тебе й так вже є, то раджу тобі йти звідси якомога швидше.
— А ти залишишся?
— Ні… Щоб я ще звітував перед простими службовцями? Та ніколи. Я йду з тобою. Сподіваюся, ти запросиш мене у гості?
…Залишився таким же нахабним, як і півтора роки тому. Але при цьому змужнів, і якимось неймовірним чином з нескладного, худого авантюриста перетворився в справжнього красеня, і єдине, що не змінилося — це живі, якісь навіть трохи глузливі темно-сірі очі відтінку грозового неба. І як я могла йому відмовити?
Вже на підході до під’їзду я згадала про Скелета, якого ще не годувала вранці і пришвидшила крок, фактично тягнучи Кіра на буксирі. Він не пручався, тільки посміювався, мовляв, кіт-то дворовий, він може декілька днів не їсти, і нічого йому не станеться. Але морити Скелета голодом я все ж таки не збиралася, так що на свій третій поверх я злетіла всього за декілька секунд, і звичним помахом руки відчинила вхідні двері.
Кіт сидів під дверима і дивився на мене як на зрадницю. І правда, раніше я ніколи не забувала його погодувати, а сьогодні — як переклинило. Я збиралася його погладити, але він зашипів і відступив на декілька кроків назад, натомість на руки Кіру застрибнув сам, тільки-но той переступив через поріг квартири. І хто з нас ще після цього зрадник!
Чайник весело посвистував на плиті, чашки самі літали по кухні, ложки вистрибнули з шухляди і слухняно вляглися на стіл, Кір диригував всім цим оркестром, а я сиділа на стільчику у куточку і з заздрістю дивилася, як друг чаклував, розуміючи, що на найближчі півроку мені ця розкіш недоступна.
— Може, вже досить? — нарешті не витримала я, коли Кір, лукаво подивляючись на мене, почав перемішувати цукор у чашці за допомогою магії. — Це вже зайве! Невже тобі так тяжко взяти ложку у руку? Не треба мене дражнити! — після кожного слова я вдаряла рукою по куточку стола, але коли я закінчила і збиралася підвести риску останнім ударом, ніжки стола раптом підігнулися, і він, прямо як маленьке козенятко, відстрибнув від мене, так
