Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома
Тієї миті я почувався щасливим. А потім… потім мені раптом подумалось, що пересуватися на двох ногах не так уже й зручно. Мені чомусь схотілося лягти на долівку і повзти. Це ж набагато краще, ніж ходити. Та й легше, ніж літати, — здалося мені те літання! От тільки… цей голод.
Що б його такого з’їсти? Зненацька пригадалися декоративні кролики, яких ми з дружиною бачили в зоомагазині минулих вихідних. От би зараз тих кроликів! Тільки не треба їх варити чи тушкувати, краще заковтнути цілими, разом із хутром та усіма нутрощами. Або яку іншу дрібну тваринку, насправді мені не принципово, яку саме. Шкода, що та крамничка зараз зачинена. Я ж помру з голоду…
Хіба що в мене вже є така тваринка. Вона пронизливо нявчить і шкребеться кігтями на кухні у зачинені двері. Я відсунув пляшку, загасив у попільничці недопалок і поповз на запах кішки.
На площу Ринок м’яко опустилася різдвяна ніч, сповнена химерних див і магічних перетворень. Довкола Ратуші здійнялась хурделиця.
Цікаво, десь у світі ще залишилися… люди?
Анна Хома
Телефон
1
Сьогодні Віка остаточно зрозуміла, що для неї Різдво у Львові буде не зовсім таким, як у рекламі. Точніше, зовсім не таким.
Бо на календарі — шосте січня і в усіх її тутешніх знайомих запланована вечеря. Ні, не так. Вечеря з великої літери. У всіх, окрім неї. Не можна сказати, що в Києві вона не чула про Святу вечерю, але в них вдома ця вечеря нічим не відрізнялася від інших, хіба на стіл ставилася пляшка горілки і, можливо, котлети робилися більш святковими, ніж зазвичай.
Ніяких тобі дванадцяти страв, причому обов’язково пісних, ніякої куті й пончиків, які тут називали пампухами.
Ці львівські словечка інколи доводили її до сказу. Коліжанка і філіжанка, фотель і бамбетель, полядвиця і шпондер, фацет і кобіта…
І пляцки. Особливо пляцки. Вони бувають солодкими, себто тортами, і тертими, себто дерунами. Чому їх тут так називають, вона не питала. Після піврічного проживання у Львові добре, що вона, киянка, знала хоча б це, але тоді, одразу по приїзді, коли на її спробу говорити українською всі замахали руками і дружно дозволили не заморочуватися, вона впала в ступор і тільки те й робила, що кивала і мило всім посміхалася.
Бо якби вона щось промовила, усі зрозуміли б, що вона майже нічого не розуміє.
Їхня українська була швидка і зовсім іншого темпоритму, ніж на Київщині. І ще невиспана ніч у швидкісному дев’яносто другому, і нав’язлива думка, чи достатньо комфортно буде в її новій домівці Семену, без якого вона навідріз відмовилася вирушати у цю майже подорож. Подорож-втечу. Від себе.
Коли їй запропонували цю посаду, вона, звісно, завагалася.
Львів — це добре (круто і драйвово!), але які в неї там перспективи? Міняти шило на мило? Ага, місце регіонального? Тоді можна думати.
Думала вона аж два дні. На третій зібралася, взяла Семена (куди ж без нього, охоронець і компаньйон) і чкурнула на захід.
Але так і не втекла.
Поселили її майже в самісінькому центрі Львова, на вулиці Дорошенка, у двокімнатній квартирі з височезною стелею, вікна якої виходили на дахи. Так-так, на дахи львівських кам’яниць. Слово, яке їй тоді дуже сподобалося. Не будинки, а кам’яниці. Тобто будинки з каменю.
Це було так драйвово і круто — жити у кам’яниці, з вікон якої видно старовинні черепичні, полущені часом і дощами дахи. Варто тільки захотіти — і ти відчиняєш скрипучі дерев’яні й теж полущені віконниці і опиняєшся на даху. І тебе розриває на шматки. Від того, що ти у Львові, від того, що все довкола нове й незвичне. Від всюдисущої старовини, яка у Києві знищена практично повністю.
І від його невідривного погляду.
За півроку вона почала дещо розуміти. Але далеко не все.
От наприклад, чому саме її кандидатура обійшла інші у призначенні на посаду регіонального представника по західних областях, вона розуміла добре. Тому що була, крім усього іншого, незаміжня і бездітна і, щойно їй показували нову вершину й казали — фас, одразу бралася за її підкорення.
Чому вона сама на таке погодилася — теж було зрозуміло. Тому що була незаміжня і бездітна й хотіла втекти подалі від Києва. Подалі від себе.
У працівників компанії була можливість скуштувати всі алкогольні напої світу: від дешевих, але від того не менш смачних вин Португалії до замкових вин Франції, які коштують понад тисячу доларів і десь за тією тисячею ти розумієш, що не розумієш, чим же ж вони такі файні (це словечко вона знала ще з часів незабутніх братів Гадюкіних).
Коли вона прибула в офіс, колектив влаштував на її честь невеличку забаву — львівське словечко, від якого їй повіяло золотистою звабою, можливо тому, що їй запропонували скуштувати медівку власного виробництва.
Вона ковтнула медівки і сп’яніла. Від одного ковтка. Від одного погляду.
От цього вона не могла зрозуміти. Як вона, тридцятидворічна кобіта з досвідом, за плечима якої невдалий шлюб, вдалий (якщо можна так сказати) аборт, достатньо позашлюбних зв’язків, серйозних і не дуже серйозних, а також п’ять років роботи у фірмі-дистриб’юторі алкогольних напоїв, дозволила собі сп’яніти від банальної домашньої медівки і спраглого погляду молодшого на шість років юнака. Мало того, що працював під її керівництвом, Ігор іще й мав до метра дев’яносто зросту і біляве волосся, а вона — маленька худенька брюнетка — знову потрапила у цю пастку, бо завжди обожнювала саме таких, мужніх і сильних вікінгів. Але. Не всі накачані блондини — вікінги, тим паче не всі — мужні й сильні, це вона мала б засвоїти після розлучення з чоловіком. А не засвоїла.
Ігоря всі називали Ігорком, а коли вона спитала чому, він пояснив на прикладі: от як у вас скорочено буде від Ярослав? Славік? А у нас Славко.
Вона розсміялася, і з цього розпочався їхній роман. Чи то львівське повітря
