Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома
З нього стягнули мішок, і він побачив перед собою обличчя чоловіка, яке, здавалося, стер з пам’яті назавжди. Йому не пощастило, його ворог виявився мєнтом, і його колеги — їх було п’ятеро — добре зналися на своїй справі.
Зараз він був готовий підписати будь-що.
Коли він вийде з лікарні, куди його доставить у непритомному стані «швидка», підібравши під сихівським лісом, в активі значитимуться лише наручний годинник, дивом уцілілий після бійні, і купа малозрозумілих медичних діагнозів, які він викине у смітник.
Керівник, почувши про чергову п’яну розбірку, звільнить його заднім числом без зайвих виплат. Годинник він продасть таким самим, як він, безхатькам, щоб прогодуватися ще трохи. З квартири його випишуть, машину його продадуть, а у його кухні світловолоса жінка робитиме каву його ворогові…
Щось відімре у ньому. Щось важливе, що не дозволяє нормальним людям порпатися у чийомусь смітті, не митися місяцями і спати по підвалах.
Можна було б звернутися у якісь інстанції, до друзів чи адвокатів, можна. Але навіщо?
Все так не буде.
А як буде? Він таких запитань давно собі не ставив.
Дзенькнула монетка. Цього разу четвертак.
Копійка до копієчки… Частина прибутку йшла на данину, частина — на харчування. Пити він більше не міг, бо окрім нервової системи була пошкоджена печінка, від однієї чарки йому робилося так зле, що він конав….
Усі гроші, що залишалися, міняв у скупників макулатури і склотари на паперові купюри, запаковував у поліетилен і закопував уночі у парку Франка під дванадцятим деревом від входу, якщо йти, орієнтуючись на північ, а потім зробити поворот на дев’яносто градусів. Такий спосіб зберігання коштів повертав його у дитинство, коли мама і тато були поруч, зірки були великими, а він зачитувався пригодами піратів.
Все так не буде. Буде інакше.
Вже другий рік поспіль Тарас щодня йшов на свій пост.
Для чого? Бо звик. До всього звикаєш.
І ось учора, коли він, як завше, мовчки мерз на своєму місці, а перед ним замерзало відерце з-під морозива, куди милосердні перехожі мали б, з ідеї, кидати милостиню, але щось не густо було з милосердям того дня, повз нього зашелестіли невагомі кроки, взуті у пухнасті мокасини, і раптово зупинилися біля стіни на протилежному від нього боці, наче налетіли на невидиму перепону. Завмерли, пару хвилин потупцювали на місці і знову рушили вперед, але тепер то були зовсім інші кроки: старечі, непевні, вони зашпортувалися на рівному місці і все намагалися звернути з прямої лінії, але неначе забували, куди треба, — і знову наосліп намацували шлях на бруківці.
А на протилежному від нього боці біля стіни залишився лежати телефон у шкіряному футлярі…
Він підняв голову і подивився на володарку цих кроків.
Одягнута у щось чудернацьке, схоже на довгий, до землі светр, темноволоса, маленька і худа, вона йшла крізь натовп, наче нікого поруч не було, дивлячись кудись угору, понад будинки, вона віддалялася від нього, розчиняючись у міському мареві, а він не знав, що ж робити: гукати її чи молитися, щоб вона не озирнулася…
Телефон він непомітно заховав у кишеню, коли доповз до протилежної стіни проходу, вдаючи, що шукає копійки в місиві зі снігу і болота.
Увечері у підвалі він витяг айфон із кишені й довго дивився на нього, як на невидану чудасію. А потім простяг руку і провів нею по екрану. Пальці самі згадали цей жест, хоча два роки тому телефони були іншими і жінки, на яких він зупиняв погляд, теж були іншими.
На такій, як вона, у ті часи його погляд не затримався б. Тоді його приваблювали виключно світловолосі дівчата.
«Привіт, кицю, ти ж не ображаєшся? Чому не дзвониш? У село ми їдемо завтра з самого ранку, телефонуй, коли зможеш, я вже скучив. Цьом».
Коли прийшло це повідомлення, він після секундного вагання взявся переглядати попередні, більшість були від такого собі Ігорка, власницю телефону звали поперемінно то пташкою, то кицею, і після прочитання їхнього листування він готовий був того Ігорка задушити. Діти в садку спілкуються розумніше.
Але. Вони закохані. Їм можна. Невже і він колись був так закоханий? Невже так само виглядав по-дурному?
Усю ніч він провів з чужою мобілкою. Фейсбук, фото, відео, якийсь вайбер, про який він навіть і не чув, карти, ігри, контакти… її світлина на аватарці. Тарас відкривав усе підряд, гарячково торкаючись екрана, наче боячись, що телефон зникне, із приходом ранку перетвориться з карети на гарбуз… а потім повертався до світлини. Гострий погляд, ледь помітна усмішка, якась кав’ярня під відкритим небом, літо, і сонце, і щось золотисте у келиху…
І ось нарешті він наважився і зайшов на свою електронну пошту. Дивно, ні логіну не забув, ні паролю.
Вісім тисяч непрочитаних листів терпляче чекали свого часу. Йому забракло повітря. Деякий час він просидів, тримаючи палець над опцією «Вхідні», а тоді… стер їх усі. То була електронна пошта померлої людини, не варто її тривожити…
…Перехожі квапилися, скоро Вечеря, а там Різдво. Тільки Львів і його жебраки нікуди не поспішали. Тарас сильніше стиснув мобілку в руці і взявся терпляче чекати закінчення «робочого» дня. Щоб піти у підвал і почитати, що той Ігорко ще там написав такого ж розумного.
Хоча чому це його так цікавило, пояснити не міг. Навіть самому собі…
3
Уночі Віка відірвалася на повну. Забігла в перший-ліпший нічний клуб, накупила складники для алкогольних коктейлів — від бананового лікеру до текіли — і попросила бармена викликати їй таксі. Можна було б придбати готові коктейлі й там же на місці їх оприходувати, але ж має бути в житті місце для творчості.
Потім вона до ранку сиділа на ліжку, змішуючи їдкі рідини між собою. І, звісно, їх дегустуючи.
А тепер за вікном сонце у зеніті, а вона досі не може злізти з клятого ліжка. Тобто вона злазить, але тільки для того, щоб повернутися.
Так погано їй давно не було.
У квартирі повний кавардак, завтра Різдво, а вона залишилася сам на сам з алкогольною інтоксикацією та ще й без жодного засобу
