Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

А Гливкове муркотіння біля вуха переконує мене, що сам пан Коцький прийшов із лісу до нас на вечерю. І летять на рушниках маминих дикі гуси, і лісовий цар Ох грає на сопілці, і чарівні Мавки йому підспівують, ніжно пригортаючись до тіла матусі верби. А з пишного Яйця-Райця народжується Вона — Україна, красива, казкова, велична, як і її легенди, звичаї та пісня.

І стоїть посередині світу малий велет, мій дідусь, і зве до себе на гостину і добрі, і злі сили, бо ми зараз на початку світу. Бо не відділено їх іще одне від одного і служать вони одному — і сину, і батьку, і Творцеві. І вже сам Мороз — не лихий зловісний дідок з колючими вусами, а добрий і давній приятель, якого обов’язково треба на гостину запросити, щоб лагідним був до дерев і до поля:

— Морозе, Морозе! Йди до нас кутю їсти! Якщо не хочеш, то не йди. Не морозь ні ягняток, ні поросяток, ні теляток, ні гусяток, ні качаток, ні ципляток.

Як у годину Різдва Світу-Сонця не було поміж стихіями й живими душами ворогів, так і нині цього світлого дня не може тих ворогів бути ні серед живого, ні серед всюдисущого:

— Буре! Буре! Будь ласкава і виходь до нас на Святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на Святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на велике добро, як ми тебе просим, то не приходи до нас вліті, як ми тебе не потребуєм!

Я прислухаюсь до звуків вечора: чи не суне часом колючий вусатий дідуган Мороз або хитра баба Буря на запросини? І малій дитині стає лячно: а коли цього року вони все-таки передумають і причимчикують?

Дідусь продовжує запросини, промовляючи щиро й чесно:

— Відьми, чорнокнижники та планетники! Кличу вас на вечерю Святу! Як ви не маєте моці явитися на неї, на Різдво Боже, так шоби не мали моці ані волі шось лихого зробити мені й родині моїй!

Ніхто на запросини не пристає. Дідусь якусь мить стоїть, слухаючи чи то небо, чи то землю, і тоді починає… танцювати. Він рухається в протилежний бік від руху сонця на небі, тримаючи високо над головою чашу життя з зерном, із якого колись проріс цілий Всесвіт.

Ні! Це не дідусь мій зараз танцює. Це танцює весь мій рід український, славлячи народження нового предковічного Сонця, славлячи народження того, хто се Сонце зродив:

— І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками.

І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. І сталося так.

І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі.

І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею, і щоб керували днем та ніччю, і щоб відділювали світло від темряви.

І Бог побачив, що це добре.

І був вечір, і був ранок, день четвертий.

Часоплин нічого не змінив, бо в мені й досі живе та маленька довірлива дівчинка-волиняночка, яка широко й зачудовано приймає світ Божий, велику мудрість свого народу, предковічне прагнення Любові й Злагоди. Я знаю, що любов не тільки довготерпить, вона — перемагає. Я знаю, що кожне мовлене нами слово має вагу та значення. Воно може створити Всесвіт, а може його й загубити. Я знаю, що прийде час і ми це зрозуміємо. Як і тоді, у дитинстві, це розуміла — я, маленька і нерозумна. Я мала в серці велику віру. А вона для розуміння — все! Бог предвічний народжується не в муках, він народжується в славі і народжується для життя.

Буде в тебе Господь на вечері…

Поки дідусь чаклує на вулиці, мама з бабусею ставлять на стіл одинадцять традиційних страв, дванадцята — кутя — ставиться останньою.

Мама засвічує три свічки, зроблені з воску. А віск — із власної пасіки. Навколо першого хліба ставляться ці три свічки. Мама урочисто вносить і гордо ставить на стіл по страві, за кожним разом промовляючи: «Чим хата багата — тому й рада! Хай Бог благословить!» Узвар, горох, тушена капуста, смажені окуньці, пісні голубці, червоний борщ із вушками, пампухи з часничком, вареники, грибна підливка…

На столі пахнуть і аж просяться до рота смачні запашні страви. Але все має свій порядок — не дотримуватися його означає зневажати не лише господаря дому, а й весь рід. Та й чи могло хоч щось таке спасти на думку? Стоїш зворушена, причарована, ніби це ти і тільки ти, а не пастушки, побачила першу зорю, яка сповіщала «вість благу». Ніби це твоя родина, а не три царі вітають дарами щедрими народження Месії. Ніби цілий світ, явний і прихований, а не лише твоя родина, зібрався тут, навколо цього прадіда вусатого, Дідуха багатого, і чекає благословення.

У кімнату входить дідусь, бере одну з трьох запалених свічок, ставить її в миску, з якою прийшов до хати, й обходить тричі за сонцем оселю… Чекаємо мовчки. Дідусь підходить до столу і ставить на нього миску зі свічкою.

Тепер моя черга. Пірнаю під стіл й починаю голосно і весело кукурікати, кокати, хрюкати, мукати, мекати, бекати, нявкати, гавкати й навіть гудіти, мов бджола… Так зайнята цією грою, що й не бачу, як мама заносить у кімнату кутю і ставить її урочисто на стіл.

Стаємо навколо столу. Обернені до образів святих, щиро промовляємо вслід за дідусем молитву чи проповідь:

— Щиро Бога просимо.

Поклони б’ємо,

Усі душі споминаємо

І тоті, що їх не знаємо.

Господи, охорони людську худібку і мою!

Всіх православних від зневіри,

На росах, на водах,

На каждих переходах!

Дякувати Богу святому, що поміг дочекати

У мирі, в радості, в здоров’ї цих величних свят!

Та поможи, Боже, їх у радості провести

І від цих за рік нових діждати.

Христос родився!

— Славімо Його!

— Христос родився!

— Славімо Його!

— Христос родився!

— Славімо Його!

Мама поважно бере зі столу миску зі свічкою-чашею і ставить її на вікно. Дідусь тим часом провадить:

— Ми всі з усього щирого серця і з Божої волі кличемо і Божі, і грішні душі на