Львів. Смаколики. Різдво - Ганна Хома

Усе, що відбувається далі, по-іншому як містичним назвати важко. Моя така юна й така ще наївна душа приймала чар святочного дійства, наче Божу ласку, яка дарує благословення на життя в наступному році.

Уся робота, крім приготування вечері, вже перероблена. Усе в господарці чемно стоїть на своїх місцях. Позичене — повернуто, загублене — віднайдено. І хата, і господарка світяться чистотою й порядком. Сьогодні прибирати, порати, виносити сміття з хати чи, борони Боже, позичати — забороняється. І неживе, і живе має бути вдома — легко в такий день винести щастя чи здоров’я з хати або позичити його назавжди недобрим людям. Бо хіба добрі такого дня стануть щось позичати?

Вечеря зготовлена. А я, мала, нетерпляче поглядаю то на годинник, то на небо, вишукуючи першу зірку. Зимове сонце втомлено ховається в холодних небесних перинах, якась мить — і вже:

— Зоря, Зоря! Дідусю, бабусю, мамо! Перша зоря!

Влітаю в хату, вся аж тремчу від задоволення. Дочекалася! В бабусі і мами все готово. Бабуся кладе по кінцях столу біленькі зубочки часнику, схожі на серпики молодого місяця. І бурмоче під ніс ледь розбірливе:

— За лісом-пралісом хатка стоїть. А в хатці престол лежить. Кладу сей зубок на перший куток. Йди, нечиста сило, на мха, на болота, на сухі очерета. Кладу сей зубок на другий куток. Тут тобі не стояти, тут тобі не лежати, жовтої кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста, своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на темні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвертий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії очерета. Де півні не співають, орли не літають. Там твої їдіння і видіння. Згинь!

І мені видається, що всі погані сили розбігаються, розлітаються на болота й на мхи, не витримуючи сили та моці бабусиних слів і світла різдвяної зірки.

А бабуся застеляє стіл вишиваним обрусом, і той стає урочистим і усміхненим.

На порозі хати з’являється дідусь, несучи перед собою величний Дідух — останній сніп з літньої пшеничної ниви. Кажуть, що у ньому живе дух поля й ані спалювати, ані нищити його не можна. Після Різдва його знову заховають в коморі, а навесні урочисто винесуть у поле, бо коловорот живого має бути вічним. Оселю наповнює запах соломи та сіна.

— Дай, Боже, щастя! — говорить дідусь.

— Дай, Боже, дякую! — відповідаємо хором. — А що несеш?

— Несу золота багато та й у вашу щедру хату.

Дідусь кладе Дідуха під святочний стіл. Тим часом мама передає мені в руки великий полумисок, а в ньому по декілька ложок з кожної різдвяної страви. Страви поки що на святочному столі не стоять. Дідусь першим бере в руки спечений хліб, мисочку куті, і ми з ним, Господар оселі і я, невинна душа, виходимо з хати та йдемо причащати худібку.

Заходимо до хліва. Кидаю по ложці страв і корові, і телятку, і вівцям. Дідусь торкається хлібом тричі до голови кожної худобинки та маже між очима хрестик пальцем, вмоченим у кутю. Даємо їсти і домашній птиці, і кроликам. Тоді прямуємо до пасіки. Обходимо уважно кожний вулик. Це напрочуд тремтливе дійство. Дідусь благословляє святим хлібом бджолину родину й робить на вуликах хрестики пальцем, змоченим у куті. Я знаю, що цієї ночі худібка з Богом розмовляє, особливо бджоли. То мусиш усім вгодити, як добрий господар — багатства володар. Особливо того багатства невидимого, що маєш у душі. Дідусь так каже. А я, мала, слухаю то все і запам’ятовую.

Далі прямуємо до криниці. Мені завжди здавалося, що саме в ній ховається від людського цікавого ока дух хати. Облазивши всі закутки нашого обійстя, навіть видивляючись його крізь вушко циганської голки, впевнено зробила такий висновок. Бо коли зазирнути в нашу криницю, то обов’язково, і вдень також, побачиш зорі та ще чиюсь тінь. А коли наважишся з нею поговорити, то у відповідь почуєш дивну луну, не схожу на луну в горах чи в порожній кімнаті. Та дідусь каже, що у криниці живе Криничник і кривлятися з нього не можна, бо вода буде несмачна. Дідусь урочисто підходить до криниці, відчиняє скрипучі й трохи примерзлі двері-ворота. «Кигик!» — вітається з нами Криничник. Дідусь набирає повнісіньку ложку куті й вкидає до криниці. Чую плюскіт — крапельки звареної пшениці торкаються плеса води. І тоді вчувається мені чи то весняна, чи то літня благодатна злива. «На багатий врожай, на погідний рік», — шепочуть вуста. Це робиться для того, щоб не було посухи влітку, і мені видається, що стихія води нас чує, розуміє й відповідає нам.

Нарешті все живе і майже живе благословили, можна вертати до хати.

Мама з бабусею чекають на наше повернення. Мама забирає в дідуся порожню миску. Бабуся бере в руки першу хлібину і кладе її бережно на край столу, ближче до ікон. Мама подає дідусеві миску з кутею. Це все робиться мовчки. Моє дитяче серденько тіпається так лунко, що здається: це воно надто голосно розмовляє, — хоча я мовчу. Зараз дідусь буде «танцювати».

Дідусь поважно виходить з хати, несучи перед собою кутю, мов чашу життя, прославляючи Бога, Сонце та хлібосіїв, ніби говорячи, що це народження не тільки Спасителя світу Бога живого Ісуса Христа. Це Різдво світу й Різдво самої людини.

Прилипаю обличчям до шибки, щоб, бува, чого не проґавити.

Дідусь стає посередині двору. Піднімає високо над собою чашу-миску з зерном життя, простягаючи її до першої зірки. Зараз він здається таким високим, велетом, Вернидубом, а чи Вернигорою:

— На Свят-Вечір родивсі,

На Свят-Вечір хрестивсі,

Діва Пречиста мене на крижмі золотім держала,

У Змиєвім озері купала…

Дідусь розмовляє з Богом, дякуючи йому за день перший (початок світу) й за день шостий — створення людини.

— І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх, — шепоче бабуся. — І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі! І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, день шостий.

Магія цього одкровення входить у кожну клітинку мого тіла, проростає в моїй душі вірою. Вірою в