Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

чути мені його шепіт: «Живіт притягло до спини. Хоч би однісінький Krajcar[89], хліба куплю, milost’ pánků![90]» Ось! — він в поклоні на ґанку, ніби вже має окрайця. Чути невдасі-хлопчині: пахне печеня ізвідкись, клепле пусті сковорідки — тож в животі пусто й нині. 1895 У передмісті
Відкашляла стара вгорі над нами, померла. — Хто вона? — O боже мій, нічого більш, окрім насмішок їй… Покійної ім’я навряд чи знали. Внизу чорнів фургон. Сумний, принишклий. Впиралося, не влазилось труні, дядьки їй надавали стусанів, із лайкою дверцята зачинили. Візник стьобнув худючих шкап без масті, і легко їх до цвинтаря несло — так, ніби мертвих мрій і не було, як і життя із горем та із щастям. Рідна пісня
Дзвенять із поля щиро і душу рвуть пісні… «Іди сюди, ти чешка, так заспівай мені». Полишить серп дівчина, мовляв, ти не сумуй, і, на межі усівшись, співа: «Kde domov můj»… Замовкла, в сльози. Погляд до мене поверта. І рук моїх, де крейцер, торкаються вуста. Зі збірки «Вінчаний снами»
(1896)
Сни
І
Ти, серце, мов покинута каплиця, де в олтарі гуляє травень знов. Свавільна буря-волоцюга злиться, шибки ущент розтрощено давно; до ризниці прокралась крізь вікно, дзвіночок зачепила міднолиций. Той зойкнув — світ збілів на полотно, а Бог почув би з горньої світлиці, спустився б, вражений, сюди на дно. Регоче вітер, звичний до марнот, хапає звуків хвилю, здатну литься, об камінь розбива на порохно. Бажання жебракують як одно, поріг замшілий змушує спиниться. Та стежка заросла вже бур’яном. Прага, 10 вересня 1896 XIV
Дух ночі густо плине парком, і зорі бачити могли б, як місяця поблідла барка причалить до верхівок лип. Фонтани здалеку лепечуть казки, що я забув давно, —