Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Ні, він піде геть. Скажімо, коли всі вони будуть заклопотані, накриваючи йому стіл на честь дня народження, і то з недоречними подарунками, які знову повинні все надолужити. Піде назавжди. Тільки набагато пізніше він збагне, як сильно йому тоді хотілося нікого не любити, щоб нікого не ставити в жахливе становище любленого. Така думка озветься в ньому через багато років, але, як і решта намірів, цей теж виявився нездійсненним. Адже у своїй самотності він любив і знову-таки любив, і то щоразу вкладав усю свою душу й повнився несказанного страху за свободу іншого. Мало-помалу він навчився тільки пронизувати предмет своєї любові промінням чуття, не пожираючи його. Він солодко вмлівав від захвату, коли крізь завжди прозору постать коханої розпізнавав далекі перспективи, які вона розкривала його невтамованому жаданню.
Тож як він міг плакати цілими ночами від бажання, щоб і його пронизало те проміння? Але кохана, яка піддається, — це ще аж ніяк не закохана. О невтішні ночі, коли він знову отримував потоки своїх дарів, уже зменшені та обтяжені марністю! Як він розумів тоді трубадурів, які боялися тільки того, що їх почують! Усі зароблені й примножені гроші віддавав він на те, щоб уникнути цього. Жінок він ображав щедрою платнею, бо дедалі більше боявся, що вони можуть спробувати відповісти на його любов. Адже він уже втратив надію мати коли-небудь закохану, що пронизає його.
Навіть за часів, коли бідність щодня дошкуляла йому новими випробуваннями, коли його геть розшарпана голова стала улюбленицею злиднів, коли всюди по його тілу розповзлися гнояки, немов додаткові очі супроти чорноти випробувань, коли його лякали покидьки, до яких його випихали, бо він скидався на них, і навіть тоді, коли він усвідомлював, хто він, найдужче він боявся, що його полюблять у відповідь. Що означатимуть усі пережиті злигодні супроти суцільного смутку обіймів, у яких гине геть усе? Хіба не прокидаються тоді з почуттям, що немає майбутнього? Хіба не тиняються безглуздо без права на всяку небезпеку? Хіба ти не був змушений сотні разів обіцяти собі не вмирати? Можливо, саме впертість тих прикрих спогадів, які невідступно обсідали його, й давала йому змогу жити серед покидьків. Зрештою його таки знайшли. Тільки тоді, в роки чабанування, вгамувалася його багата минувшина.
Хто опише, що з ним тоді сталося? Який поет має переконливість, щоб узгодити його довгі тодішні дні з коротким життям? Яке мистецтво досить широке, щоб відтворити водночас і його дрібну, закутану в плащ постать, й увесь величезний простір його незмірних ночей?
То був час, коли він почувався загальним і безіменним, мов людина, що, вагаючись, одужує. Він не любив нічого, а просто любив жити. Приземлена любов овець не гнітила його; як світло, що пронизує хмари, вона розсіювалася навколо нього й лагідно полискувала над лукою. По невинному сліду їхнього голоду він мовчки ступає пасовищами світу. Іноземці бачили його на Акрополі, і, можливо, він довго був одним із пастухів у Бо й бачив, як скам'янілий час придавив високий рід, що всіма здобутками сімки і трійки не спромігся подолати шістнадцять променів своєї зірки. А може, слід думати, що він в Оранжі коло тамтешньої тріумфальної арки Цезаря? А може, слід шукати його в населеному душами затінку римського цвинтаря Аліскан в Арлі, де між відкритих кам'яних трун він, мов воскреслий, стежить очима за бабкою?
Байдуже. Я бачу не тільки його, я бачу його життя, початок його довгої любові до Бога — спокійної, безцільної праці. Але над ним, хоча він прагнув стати назавжди стриманим, знову запанувало його серце, яке дедалі більше не хотіло ставати іншим. Цього разу він сподівався, що його почують. Усе його єство, що під час довгої самотності стало здогадливим і непомильним, обіцяло йому, що той, кого він тепер обрав, уміє любити пронизливою, променистою любов'ю. Але, поки він мріяв, щоб його нарешті полюбили отак довершено, його звиклі до далечіні чуття збагнули безмірну далекість Бога. Настали ночі, коли він думав метнутися до нього через простір; години, повні осяянь, коли він почувався досить сильним, щоб зануритись у землю й понести її в бурхливому потоці свого серця. Він скидався на людину, що чує розкішну мову і з трепетом наміряється складати нею вірші. Він приголомшений, дізнавшись, яка важка ця мова, спершу він не йме віри, що може знадобитися все довге життя для побудови перших коротеньких нібито речень, які не мають сенсу. Він поринув у вивчення мови, як бігун у змагання, але непіддатливість науки, яку треба опанувати, сповільнювала його темп. Годі придумати, що могло б бути принизливішим за це учнівство. Він знайшов філософський камінь і тепер примушував його невпинно перетворювати швидко виготовлене золото свого щастя в грудкуватий свинець терпіння. Він, припасувавши до себе простір, повз, мов хробак, кривим хідником без виходу і напряму. Він із такою бідою та труднощами вчився любити, а йому доводили, якими недбалими і незначними досі були всі любові, що їх, на його думку, він засвідчував. Доводили, що ні з якої любові нічого не вийде, бо ж він навіть не починав працювати над нею і втілювати її.
За ці роки в ньому відбулися великі зміни. За ревною працею наближення до Бога він майже забув про нього, і, можливо, сподівався з часом досягти з його допомогою лише «sa patience de supporter une ame»[83]. Випадковості долі, що так ваблять людей, давно вже не цікавили його, але тепер він утратив потрібний навіть у насолоді та стражданні пікантний присмак, і все для нього стало пісною поживою. З коріння його життя розвинулася міцна морозостійка рослина плідної радості. Він остаточно намірився опанувати своє внутрішнє життя й не хотів нічого проминути, бо не сумнівався, що в усьому присутня і приростає його любов. Так, його внутрішнє самовладання зайшло так далеко, що він вирішив надолужити найважливіше з того, чого не здійснив раніше, просто перечекавши його. Він думав передусім про дитинство, і що спокійніше пригадував себе, тим незавершенішим воно видавалося; всі спогади про дитинство мали в собі туманність здогадів і з минулого непомітно переходили в майбутнє. Відчужений на те й повернувся додому, щоб знов узяти це все і тепер уже прийняти по-справжньому. Ми не знаємо, чи він лишився, знаємо
