Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

тільки, що він повернувся.

Оповідачі на цьому місці намагаються нагадати нам про дім, про те, яким він був, бо ж відтоді минуло небагато часу, дуже мало порахованого часу, й кожен у домі міг сказати скільки. Собаки постаріли, але ще жили. Повідомили, що один собака завив. Зупинилася вся денна робота. У вікнах з'явилися зворушливо схожі обличчя, які постаріли й подорослішали. На одному геть старому обличчі раптом засвітилася бліда тінь упізнання. Впізнання? Невже тільки його? Прощення. Прощення за що? Любові. Господи, любові!

Він, упізнаний, навіть не думав, — адже був заклопотаний, — що любов ще може існувати. Зрозуміло, з усього, що сталося тепер, тільки це й передали: його жести, незвичайні жести, яких ніхто доти не бачив; жести благань, із якими він припав їм до ніг, заклинаючи їх, щоб вони не любили його. Перелякані, заточуючись, вони підвели його. Вони витлумачили його шаленство по-своєму й простили йому. Він, напевне, відчув несказанну полегкість, що його не зрозуміли, незважаючи на розпачливу однозначність його поведінки. Можливо, він лишився. Адже він щодень більше пересвідчувався, що та любов, яку вони марнославно підносять і до якої потай заохочують одне одного, призначена не йому. Він, певне, сміявся, помітивши їхні зусилля, і збагнув, як мало вони розуміють його.

Що вони знали про нього? Любити його тепер стало страхітливо важко, і він відчував, що тільки Єдиний здатний на таке. А він, проте, ще не хотів.

Кінець нотаток.

ПОЕЗІЇ
Зі збірки «Петрові батоги»
(1895)
Полудень
Такий над блакиттю озерною ліс в мовчання важкім полоні! Квітучих гілок шепіт вітер приніс — гойдається по оболоні! Летить переливчаста бабка швидка, над плесом блискучим дзýмка, шумно в високих очеретах блука іще не думана думка… Королева-море
Коли за обрій одлітає птах сонця, полум’яний птах, ув оксамит із горностаєм свій простір море огорта. Оборки у вбрання мінливі, а в моря королеви суть; човни рибальські соромливі поділ монарший в сон несуть. Зі збірки «Жертви ларам»
(1895)
В старім будинку
В старім будинку я з вікна довкола себе Прагу бачу; йде сутінь, з глибини неначе, і тихим кроком промина. А місто плине поза склом. Як богатир в шоломі кутім, Святого Миколая[84] купол, лиш мідна зелень над чолом. Вже миготять вогні здаля, у місті світло скоро вимкнуть… Мені здалось, в старім будинку хтось тихо «Амен» промовля. На Малій Страні[85]
Старість кам’яниць шпичастих, поголос дзвіниць високий, — а вузьким дворам не часто небеса моргають оком. Сходам усміх шле наразі втомлений Амур щомиті; на даху барочнім вази, низками троянд обвиті.