Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

викраденнях і вбивствах (Ґудзій ще тоді, як щойно появився Юхим, чув плітки про його службу у радянщиків, тільки ж ніколи не йняв цьому віри, бо чого люди з переляку не плещуть! Хіба не присягався Сашко Мацейко, ніби Ґудзій — радянський аґент? І то лише тому, що Ґудзій опікувався нещасним Івасем Торонем, який з розпуки за жінкою й дитиною, залишеною в Дніпропетровському повернувся додому, попри Ґудзієві поради?). Якщо він, Ґудзій, не здолає якомога довше приховати поранення, Юхима ніщо не врятує: обурені таборяни судитимуть перекинчика, як скаженого пса, не чекаючи на вищу законність, і тут Ґудзій нічим не зарадить, хоч би скільки він доводив, що за певних обставин чоловіка треба рятувати від нього самого (а хіба Ґудзій перший не мусив рятувати Юхима, навіть якби це й коштувало йому життя, інакше хіба він сам залишиться людиною? Адже Юхима спіткало найстрашніше нещастя, яке лише трапляється чоловікові, і з цієї огидної ями йому самому не вилізти, йому треба простягти рятівну соломинку, бож як він стане перед Всевишнім?), хоч Юхим, ножакуючи Ґудзія й кричав: йому, Юхимові, нема чого вилазити з жодних ям, оскільки ні в Бога, ні в жодні загробні химери, вигадані невдахами, він не вірить. І має на це докази. Бо якби Всевишній, заради якого так розбивається Ґудзій, замість рятувати свою шкіру, дійсно існував, то хіба Він давно вже не спопелив би і Юхима, і всіх тих, з чийого наказу Юхим закаляв собі руки кров'ю? А тим часом йому далеко ліпше жилося, ніж усім таборянам, і даремно отець уроїв собі його рятувати, людина однак згниє, й на тому кінець, а чи вона вбивала, чи ні, була чесна чи підла, ані трохи не міняє її долі: усі гнитимуть разом, але ліпше вбивати, ніж з власної волі лізти в зашморг, як це намагається вчинити Ґудзій, якого Юхим однак повинен переставити до черви, хоч він і не чує до нього особисто ненависти (і тоді Юхим дійсно не чув), просто Ґудзій опинився по іншому боці, таке вже його щастя, а Юхим виконував наказ та й годі.

Але тепер, угледівши біля Ониськових царських врат Ґудзія, що, замість лежати під купою Ізарового каміння, куди його відволік Юхим, правив службу Божу, Юхим мало не зімлів (а він не легко губився) бож досі ніхто не виживав з-під його руки (і як це він не додивився, що отець не мертвий, адже він пробував його рукою?), належно цінованої на вищому рівні, хоч саме вчора майор Сочко (ні справжнього прізвища, ні ранги своїх законспірованих зверхників Юхим не випитував — не належалося), передаючи усне доручення щодо Ґудзія, пожартував (може йому щось не сподобалося в Юхимовому обличчі?), мовляв, чи не пора Юхимові трохи змінити середовище, аби від надто довгого перебування на одному місці не затруїтися бандерівською бацилою (сказати це йому, для якого жодних націй на світі, крім імперських, не існувало, а тим більше української! Хіба він, Юхим, будь-коли належав би до цих безпросвітних кретинів, називаних українцями? Що він мав із ними спільного? Лише те, що послуговувався їхньою мовою, приреченою на знищення? Хіба він не був створений на імперську скалю, для всього світу, а не для якогось смердючого загумінку, придатного лише на вбиральню старшому братові, звідки його хлібодавці своєчасно вирвали?). Напевно Сочко пожартував, нічого при тому не думаючи, однак від цього жарту (Юхим знав ціну подібним жартам, хоч у мозку тоненька цівочка й запевняла: це йому напевне тільки здалося, адже він нічим не прошпетився!), а зовсім не від навіжених Ґудзієвих казань і ослабла рука? — наслідком чого отець живий і неушкоджений стовбичив серед церкви на явну погибель Юхимові, який не поробив жодних запобіжних заходів, бувши переконаний, що Ґудзій мертвий. Хіба ж знаття, що, йдучи, аби лише довідатися, як таборяни сприймуть відсутність Ґудзія, він потрапить у пастку? Тепер, очевидно, його на перше отцеве слово схоплять і вчинять розправу. Досі не схопили, бо Ґудзій не доніс поліції. Самозрозуміле, не з любови до Юхима, а з помсти, дикої помсти (шляхетність, всепрощення — це ж виключно байки для немовлят, хіба кожен не мститься іншому за найменшої нагоди?), аби порахуватися з ним прилюдно, самосудом, а це і є кінець, бо з поліції він ще якось вислизнув би, але тут ніщо не допоможе. Зараз Ґудзій перед усіма таборянами викриє його. Покаже рани, і Юхима просто в церкві живцем розшматують, якщо він не лусне від ненависти й жаху, перш ніж Ґудзій вимовить викривальне слово.

Проте Ґудзій через голови молільників, замість викривального слова, лагідно, а заразом і ніби пилкою по серці, звертався до одного лише Юхима, хоч цього чомусь інші не помічали, повторюючи те, що й уночі, мовляв, Божа милість — безмежна, ніхто не народився убивцею чи зрадником, Юхим така сама людина, як і інші, а шлях людини не самознищення — бож, убиваючи іншого, людина насамперед знищує саму себе, — а світло й добро, на якому тримається весь світ, включно з усіма засліпленими й окраденими, що не визнають жодного проблиску, полонившися глиняною міццю зла. Та хоч би й що сталося, нехай Юхим пам'ятає: ніколи не пізно струсити з себе ярмо гиді, треба лише усіма помислами повірити в добро, і найслабкішому чоловікові одразу ж явиться незміренна сила. Саме тому він, Ґудзій, так непохитно й вірить у добро, що живе в Юхимові, добро, що змусить Юхима віддавати своє життя за інших, бо хто раз впустить собі в груди світло, той вже не схоче жити в темряві.

І тоді щось зовсім незбагненне скоїлося з Юхимом. Не тямлячи, що він чинить (йому чи не вперше від народження тряслися руки й ноги, а в мозку з'явилася куляста блискавка, застелюючи зір), Юхим ступив уперед, щоб прикінчити Ґудзія (у грудях калатнуло: що ж він робить? адже це не на пустирі, а на людях, де його одразу схоплять! Тільки він уже не панував над собою: усі його думки зосередилися на одному: негайно зачопувати горлянку, що виголошує ненависні слова, а тоді — хоч світ завалися!), бо ще мить і він упаде на підлогу в смертельних корчах від Ґудзієвого мерзенного казання.

Імовірно, Юхим і справді на очах молільників задушив би Ґудзія, навіть якби навіжений Стецько Ступалка й не заступив йому дорогу, ухопивши обома руками за лікті й заважаючи обминути ідіотських молільників, яких сам чорт так густо понатикував на дорозі.

Але саме тієї миті, коли Юхим штовхнув Стецька, аби пройти,