Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
Дмитрик теж їв і пив, дивуючися, що його ані трохи не долає ні втома, ні хміль, і переходив від гурту до гурту, розважаючи таборян анекдотами, приказками й веселими вигадками, що їх Дмитрикові хлопці пам'ятали ще багато років пізніше, коли в клітинах пам'яті Міттенвальдський табір перетворився на туман, який людині доводиться пройти на життєвому шляху, заки вона досягне рятівного берега, дарма що ніхто з учасників Дмитрикових проводів не думав про майбутнє, а просто радів із хвилинного відпруження, заки горілчана втома підтинала розум і м'язи, хоч кожен при цій нагоді й намагався показати витримку, силкуючися переважити Дмитрикових хлопців, які належали до останніх, що продовжували чаркувати навіть тоді, коли більшість таборян порозходилася чи позасинала по закутках або й так на лавах під голим небом, не встигши дочалапати до свого барака, бо так само поволі, як і почалося святкування, веселість, галас, пісні й промови поступово заникали, заки табір нарешті стих, подоланий ніччю.
Коли ж Дмитрик спостеріг, що і його хлопці принишкли, блаженно усміхаючися, хто за столом, хто на лаві, а Берізко й великий Федьо на землі, аж Дмитрик ледве перетяг їх на дошки, накривши ірівськими коцами, аби не застудилася єдина Федьова легеня, — його раптом вразило усвідомлення: він єдиний не спить, і невимовний щем і сум, який заважає рухатися (можливо, вигляд поснулих завжди так діє на того, хто бодрствує), проймає Дмитрикове єство ще й тому, що хоча табір спорожнів і розширився, аж небо спустилося на майдан, обліпивши бараки товстими зорями, — навколо забракло повітря, і Дмитрикове серце полетіло в бездонний колодязь, як це стається кожного разу на тому місці земної кулі, де людині доводиться ступати на новий шлях.
Аби вирватися з карколомного падіння, що вогненною лійкою закрутило йому середину, Дмитрик обійшов табір, спочатку дуже поволі, крок за кроком виборюючи себе з палющого коловороту, а тоді трохи швидше, збагнувши в раптовому проясненні, що він ніколи вже не навідається до свого кутка, як це ще збирався мить тому, щоб прихопити бодай найконечніше з собою в дорогу.
Він не здавав собі справи, чому він так чинить: чи тому, що не хоче брати в нове життя нічого з решток, що нагадували б про колишнього шалапутного Дмитрика (правда, шалапутства, хіба лише трохи іншого, ніж раніше, йому й зараз не доводилося позичати), чи він ще не був певний себе, ану ж в останню секунду він зневіриться й передумає, хоча в ньому поступово наростала несхильна впевненість, що подібного ніколи не станеться; всі ці вагання, весь цей болючий вир у грудях — лише відлуння страхів і забобонів його попереднього єства, бо в ньому вже шириться дедалі тугішими колами світанкове світло, і від нього колишні уподобання, а з ними й посілості, статки відпадають останнім непотребом. Тепер Дмитрикові лишилися самі ті скарби, що були в ньому — в серці, помислах, відчутті, хич він цього чітко до кінця не усвідомлював, оскільки думальна матерія (цілі грибні колонії, зблиски, хмарини, протоплазмові сновигальні видовженості) не згущувалися в поодинокі думки, а становили ніби нову основу його єства.
Проходячи повз барак баби Грицихи, Дмитрик на хвильку зупинився перед соняшником біля її вікна, який ледве мерехтів у сутінках, щирячи равлики озону, як єдиний маяк надії й добра над усім людством. Табір міцно спав. Десь ще в протилежному закутку в напрямі Єґер-казерне кульгавий Петро, — хоч не виключене, що то розходилося уздовж нічних вигинів розщепленого вологістю повітря саме відлуння, — догравав на сопілці пісню про волю, а тоді й він стих, а натомість здалеку прокинулася Омелькова флояра, що звучала ніби з по той бік Карвенделя, віддаляючися на схід.
Дмитрик постояв посеред майдану, міркуючи, чи перед ним калюжі від окропу, яким мало не цілий день випарювали блощиць, вичищуючи паразитів із нар, чи це пройшов дощ, якого він не помітив, хоч тепер весь табір пахнув сирим листям, розмитою землею й чимось невиразно збудливим, точнісінько, як у перші дні після закінчення війни, коли звалився один потворний світ, а на його місце, вповзав ще безликий, але так само потворний, другий, і в проміжку між зміною світів, розчахкуючи неспокоєм людські серця, пахло паростками й багном і на потомлених майже фіялкових конях, на яких в'їжджали присадкуваті переможці в ватянках і в смердючих чоботах святкувати перемогу серед руїн, і перед непрошеними визволителями спорожнілих вулиць звисали криваві стьожки, провісники жаху й зміни.
Коли Дмитрик наблизився до виходу, Тимко, який мав охороняти таборову браму, мирно куняв. Дмитрикові раптом нестерпно захотілося розбудити його й востаннє розповісти анекдоту, аби почути Тимків нехитрий регіт, однак посоловілий вартовий так солодко пухкав, обнявши рушницю, що Дмитрик тільки махнув рукою і вийшов з брами, куди він уже ніколи не повернеться.
Що він робитиме, до яких країв занесе його доля, і взагалі як він тепер справуватиметься, Дмитрик не думав, проте з певністю, далеко остаточнішою, ніж у всіх своїх шахрайських операціях, знав, що йде в світ починати зовсім нове життя, — нести людям добро, без якого не рухається світ, і мати відвагу вмирати за це добро.
