Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
Тільки в поспіху, приєднавшися до найближчого гурту, Ґудзій непомітно опинився не біля входу на стадіон, а в закутку на кшталт вобанівського фортифікаційного валу, біля високого муру з навісом і нішами, густо заставленими рундуками, де, замість перекупок стояли професор Кава, Сціпіон Удівець, Терещенко з юродивим Гевриком і Стецьком Ступалкою, Цуркалевський, математик Роговський (що просто на стіні шматком цегли роз'яснював нову теорему добра, фізичну основу всесвіту, свій, як він висловлювався, ще не популяризований винахід, виписуючи довжелезні рівняння, подібні до риб'ячих кістяків), а трохи далі, теж зверху на рундуку, як Роговський, розташувався гурт приїжджих кобзарів із Пилипенком, кульгавим Петром і Ониськом, і кожний читав перед численною публікою твори, свої й чужі (Ґудзієве вухо із загального хору зовсім чітко вирізнило цибатий голос Цуркалевського, що по-гімназійному скандував Парменіда), кожний виголошував промови, провадив філософічні диспути чи пописувався концертом, і серед слухачів особливо ревні любителі (може, вони належали до розпорядників) час від часу витягали дощечки й робили на них крейдяні позначки або, коли їх щось особливо захоплювало, підклеювали до позначок пташку із свіжопережованого хліба.
Чи не про ці виступи й згадував Кадик? — вирішив отець, пошкодувавши, що він не досить уважно слухав, що з ним справді рідко траплялося, — і тому сьогодні в таборі повно незнайомих облич? бож це олімпіяда не самих м'язів, за якими з тріюмфом поховали решту чоловіка, а й олімпіяда шляхетности, відваги, світла й добра, що їх треба кожної миті оприсутнювати, аби людина лишилася людиною.
— Хочете виступити? — перервав Ґудзієві роздуми парубок у подертому піджаку, з просторої кишені якого визирало каштанове цуценя, накрите замурзаним гусячим крилом.
— Я пошукаю для вас вільний рундук. Тимчасово я тут за розпорядника.
— Дякую. Не турбуйтеся. Нехай іншим разом. Я — на футбольний матч! — зніяковіло признався отець, і, якби його думки не надто заполонив Юхим (щоправда, Юхима з м'ячем одразу ж накрило видиво колісниць у супроводі довгих молодиків із гусячими крилами, які посіяли за собою урвище, вкрите опеньками, серед яких стояв Кадик і сплескував руками, кажучи, мовляв, він у сітях, що їх випадково залишив безголовий Юхим, пробігши з м'ячем на стадіон, звідки доносився рев, оповіщаючи про початок змагань), той клубок, який від слів парубка ворохнувся в Ґудзієві, напевно оформився б у здогад: парубок має для нього вістку, а що ця вістка належить до трохи делікатніших, ніж звичайно, матерій, а Ґудзій весь на стадіоні, то парубок лише чухає за вухом гусячим крилом і мовчить, коли отець, глянувши на нього, але вже не бачачи його, без зупинки обминає рундуки, тюпцює до першої брами, де тим часом розсоталася черга, проходить загороду, біля якої відсутній контролер, майже з підскоком наближається до проходу між риштованнями, на яких доверху східцями покладені дошки для сидіння, і прихиляється до землі від болю, бо йому щосили заломлюють назад руки, аж хрустить у суглобах.
— Я не зайцем, у мене є квиток! — спробував вивільнитися Ґудзій, дивуючися з надмірної ретельности таборових розпорядників, тільки, замість знайомих хлопців із поліції, на нього вишкірилися два конопаті Ваньки в гімнастьорках на випуск і, шарпонувши отця, хоч він з дива не пручався, підвели до столу, обсадженого репатріяційною комісією (усі наче близнюки, усі в орденах, в усіх голови виростають просто з плечей без шиї, імовірно, тільки таких і добирали в репатріяційну комісію), що не інакше, як наскоком, обдуривши таборову адміністрацію, вдерлися на стадіон, заки Ґудзій спокійнісінько пригощався в Кадика, бож із таборян ніхто про неї не знав і повідомити про це було ніяк! оскільки обидва Ваньки тримали Ґудзія, як у лещатах, навіть ще й тоді, як відрапортували, зіщулившися перед товстим куцоногим енкаведешником, обвішаним до пояса орденами, з-під яких час від часу, особливо коли він набирав у легені повітря, крізь мундир проступали завбільшки з куряче яйце блідно-рожеві присмоктки восьминога, пускаючи зеленкуватий слиз, що смужками понасихав на паперах і на бильцях крісла, на якому енкаведешник дрімав:
— Самостійник, шаман, п'яниця!
— Зрадник батьківщини, — підсумував енкаведешник, розплющивши більмоподібну плівку, що, замість повік, затуляла чоловічки (вона ніби не розплющилася, а луснула посередині ока).
— Моя батьківщина ніколи не була вашою! — випростався Ґудзій, побажавши подумки, аби вся репатріяційна комісія, а з нею і вся мерзота, що водиться на світі, провалилася крізь землю.
Проте комісія не провалилася, а енкаведешник розкрив грубу папку й заходився голосно читати за списком прізвища таборян, за кожним разом вичікувально зиркаючи на отця і з видимим задоволенням переробляючи усіх «енків» на «ов».
— Ви не маєте права без суду хапати людей і вивозити, як худобу! — остаточно протверезів Ґудзій, гарячкове мізкуючи, як попередити людей, що енкаведешки, хоч таборянам після стількох жертв уже нібито й гарантували безпеку, підступом заволоділи стадіоном, перетворивши його на пастку.
— Ми не маємо права? Ха-ха-ха! Ми самі втілення права!
— Чому кожен із вас не говорить, а програє грамофонну платівку?
— Ну, ну, ти не дуже!
І що «не дуже» — Ґудзій відчув Ваньчини кулаки на ребрах, та це його не стримало:
— Усі ми й так помремо.
— Ти припини свої шаманські витівки! — запінився енкаведешник з присмоктками на мундирі, який, видно, очікував іншої відповіді, однак другий з комісії, — самі чотирикутні щоки з каламутними щілинами очей угорі (очей здавалося у нього з десяток, хоч усі не більші за шапочку цвяха), штовхнув роз'юшеного колегу ліктем, шепнувши щось на вухо, і той знизив тон, кивнувши Ванькам послабити піклування.
— У трупах ми не зацікавлені. Трупи — лише побічний продукт. Нас цікавить живий матеріял. Крім того, ми — великодушні й прощаємо навіть зрадникам. Якщо ти, належно визнавши свою кари гідну провину, працюватимеш на нас…
— Я до тих не належу.
— На початку всі відважні.
— Терор паралізує не кожного.
— Що за шаманське слово! Явно буржуазна, контрреволюційна вигадка! У нас усе добровільно! Живуть, умирають, угноюють Колиму чи твою рідну Вінницю в ім'я щасливого майбутнього, усе добровільно, виключно добровільно, бо ми — найгуманніші в світі!
Енкаведешник відхаркнувся, і решта репатріяційної комісії, як на партзборах, одноголосне підтакнула з такою ретельністю, що навколо поширився трупний запах із домішкою якогось особливо пронизливого смороду,
