Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
Адже ця остання зустріч і запам'яталася Лаврінові лише тому, що, подибавши в церкві професора Кобилка, який з надмірною увагою, ніби вперше їх запримітивши, розглядав Ониськові мальовила, Лаврін подумав, що професор, як на свій вік, виглядає козаком, і навіть підійшов ближче, аби перекинутися з ним одним, другим словом (Лавріна того вечора якось особливо тягло на щиру розмову), а не щоб вициганити закурити (оскільки в професора завжди водилися як не американські цигарки, то місцевий самосад, що ним Кобилка постачав Славко Одинак, піклуючися душевною рівновагою професора) чи підлататися зайвою копійчиною, залишеною у Кобилковій кишені від Славчиного опікунства.
Але саме тієї миті, як Лаврін розтулив вуста, надавши своєму обличчю шанобливого виразу, аби гідно вимовити (Лаврін завжди надавав великого значення гідності), як професор сьогодні напрочуд добре виглядає, той заспішив і, мурмочучи щось до себе, майже вибіг надвір, хоч Лаврін йому встиг ще гукнути: «Куди це ви поспішаєте?» — бож врешті-решт Лаврін навіть трохи образився, коли професор так швидко від нього подався геть, ніби боячися, що Лаврін за звичкою проситиме в нього грошей, які, до речі, Лаврін уже десь інде потурбувався роздобути.
Щоправда, справедливість вимагає ствердити: професор Кобилко на якусь секунду помітив, що Лаврін образився і, усміхнувшися, помахав йому ручкою, мовляв, він згодом буде до Лаврінових послуг, а тепер йому справді ніколи, зараз він просто не годен зупинитися, бо як же йому зупинитися, коли з Ізару доноситься плюскіт і дзвінкі, вкриті водяними бульбашками, дівчачі голоси, які він чув ще в дитинстві, коли його шпетила бонна, соромлячи, що йому, малому пуцьвірінькові, а вже, мовляв, схильному до небезпечних каверз, забаглося раптом підглядати купальниць? Тоді його настільки приголомшив гнів добродушної бонни, яка поставила його на веранді в кут на коліна (єдиний раз за все дитинство) і ціле передобіддя погрожувала поскаржитися на нього матері, як тільки та повернеться з міста, — що він навіть не заплакав і, замість просити пробачення (що тільки зміцнило бонну на розпачливій думці: дитина сходить на манівці!), колінкував, ковтаючи розпечені кола, які розривали йому серце від заподіяної кривди, бож він не міг пояснити (йому в сімдесят важко було б передати той стан словами, а йому ж тоді ледве минуло п'ять років!), що його притягли до себе дівчачі голоси впереміш із водою (хто зна, чи не саме ці дівчачі голоси із самих бульбашок, світлових квасолин, що видовжувалися на ліктях у рухомі линви, і голосівок, обтягнених жаб'ячою шкіркою, штовхнули його на орієнталістику і, мірою того, як він опановував мову за мовою, зміцнювали в ньому переконання, ніби він поволі наближається до дівчачого водяного сміху свого дитинства, який усе життя жеврів йому в грудях), і тепер на старощах він майже біг на той самий звук, щоб побачити, як перед ним в Ізарі купаються таборові підлітки, тільки Ізар не мілкий з наполовину пересохлим річищем, виповненим камінням і рінню, а повільний і повноводий, як ріка його дитинства, з широчезним піщаним берегом, і троє дівчат (тоді їх теж було троє, що вирізнялися з-поміж решти) полискуючи молочними тілами, світяться, а світяться вони тому, що фарбують волосся на венеційський лад!
Власне, коли професор Кобилко глянув ще раз, протерши пенсне, він зрозумів свою помилку: дівчата зовсім не фарбують кіс, переплітаючи їх іскрою, і то зовсім не вони світяться, а прозорі наперстки-ікрини, якими підлітки перекидаються, висновуючи з лискучих чарупок мерехтливу нитку, що одночасно висновується йому з серця, і завдяки цій нитці він крізь вуха, рот, очі, груди вбирає широчезну ріку разом із дівчатами до найнеприступніших глибин свого єства, де це видиво кришиться на мікроскопічні пронизливі поторки, які згущуються в звукову магму, що поволі виопуклюється в єдиний всеохопний придих-звук (дуже подібний до зідхань його няньки, вигнаної, — здається трохи запізно, — за те, що вона, попри кількаразові попередження, співала малому, своєму улюбленому пещеникові, з пелюшок призначеному для імперської кар'єри, пісні про правду й кривду та про козацьку волю, псуючи мазепинською крамолою душу й мозок панській дитині, якою невдовзі заопікувалася французька бонна, а дещо згодом і Харитон Авакумович Фетюскін, виписаний на домагання матері зі столиці рятувати від навколишньої омужичувальної стихії розумові здібності хлопчика, заки розсварені батьки з дідівського маєтку біля Сосниці переїдуть до Москви. Бідний Фетюскін! Не поталанило йому з учнем. Хоч, звісно, як же він міг передбачити, що саме його надто виставлена на показ відраза до всього українського, зневажливо називаного малоросійським, його надхненні чорносотенні просторікування про третій Рим, смертельно загрожений українським сепаратизмом, — чорносотенство, єдинонеділимство, соціялізм і прогрес в очах Фетюскіна, який щиро вважав себе передовою, без зайвих забобонів, людиною, не суперечило, а доповнювало одне одне, — чи, може, не стільки відраза до української мови й людей, які Фетюскіна дратували невикоріненою інакшістю, скільки те, що він пробував залицятися, і то чи не з деяким успіхом, до надто вродливої Кобилчиної матері, доводячи малого
