сокиру (не зауваживши навіть, — його пальці самі розчепилися, — як вона, падаючи, розсікла йому ногу, пришпиливши до підлоги), упав навколішки, щосили волаючи (але зовсім не від болю в нозі, якого він навіть не почув), аж позбігалися люди, й зізнався в Сушковому вбивстві, яке ніколи не вийшло б на світ Божий, якби він так не сплохував, піддавшися хвилевому навіюванню Ониськового органа, хоч Данило Головань, перший із свідків, сперечаючися з Борисом Сінчуком, тимчасовим представником таборового правопорядку, доводив, мовляв, музика тут ні до чого: Пригарі судилося зізнатися біля діжі-органа й кінець! — з чим Борис навіть за чаркою не погоджувався, затявшися, ніби Онисько знає якусь особливу таємницю, зраджену йому характерниками, які напевно не стояли біля його колиски. Таємницю, що розкриває серця (хіба не завдяки їй Онисько не лише просторікував, накликаючи халепу на свою голову, аж поки таборяни звикли до його історій, а й домігся, аби йому чорним по білому записали в пашпорті, — а де, коли подібне траплялося, якби вища сила не тримала над вигадником своєї правиці? — що він, Онисько Затуливітер, в одній особі, і то круглу добу! — і православний, і греко-католик, віддаючи цим нібито синівську данину батькам: гаряче любленій старенькій лемкині матері і рано загиблому, легендарному наддніпрянському батькові, колишньому царському офіцерові, який у сімнадцятому році відкрив раптом: він — українець, хоч і слова не вміє по-українському, і тому справою його чести є приєднатися до Петлюри, бо справедливість по боці уярмлених, і боротися за українську державу, за яку він і поклав кістки, не дочекавшися народження Ониська. Обставина, — а її материні уста ніколи не втомлювалися пригадувати, — яка так вплинула на Ониська, що коли йому в поліції погрожували, аби він не грав варіята і раз назавжди вирішив, чи він — до дідька! — православний, чи греко-католик, адже подібне вияснення для нього самого корисне! — Онисько цілком поважно оголошував: його правий бік — православний, запорозький, а лівий — греко-католицький, опришківський. Він, Онисько, з народження соборник і розпиляти себе на дві рівні половини на догоду мертвій, людожерній літері він не годен!), бо інакше хіба діяли б так на людей не лише діжа-орган, царські врата чи надто квітчасті розп'яття, що густо висіли в греко-католицькій церкві (Онисько вважав за обов'язок прикрашувати своїми мальовилами кожне місце, де лунає слово Боже), а й зовсім звичайні (переважно заглемедзкуваті) образки чи більші полотна, що їх Онисько ретельно (а крім того — й задурно) виготовляв до різних таборових імпрез, як от портрети Шевченка (вічно змінні, за що старанному маляреві часто перепадало, бо хоч замовники суворо й визначували рамки зображуваного, Онисько, гнаний невсипущою уявою, не міг утриматися, щоб не додати й своєї дещиці, наслідком чого Шевченко, то летів на хмарі в яблуках, з якої сипалися мальви й карасі, видовжені Ониськовим пензлем у шаблеподібні слова, то народжувався із хмаросягу-писанки, і Онисько пояснював, що Шевченко — це український Кастор і Поллукс в одній особі, тобто провідна зоря, то, одягши скороходи із молочаю, горицвіту, очеретянок і дроздів, крокував над задротованими містами, і йому з уст струмувало вогненне джерело, яке, досягнувши землі, оберталося віршами), портрети Франка, Лесі Українки (не менш винахідливі), Петлюри й Коновальця (з гілкою калини й веселкою в руці, і ніякі угрущання не стримували Ониська від найнесподіваніших додатків) і навіть групові зображення школярів і вчительок?
Як це Ониськові вдавалося, невідомо, однак сама дійсність підтверджувала: незалежно від того, кого Онисько малював: шибеників, таборових поліцаїв, грізних малих учительок чи огрядних тіточок-садівничок, місцевих достойників чи канонізованих або неканонізованих праведників (їх Онисько з особливим піднесенням виписував, і в його неканонізованих праведниках ходив і Омелько-флоярник, увічнений на іконостасі як євангелист Лука), всі Ониськові зображення, попри завеликі й надто окаті голови, ступінчасті шиї, подвійні перекошені боки, надто видовжені чи надто вкорочені руки, випромінювали таку людяну, світлу, аж опуклу радість, що коли хто нагло чинив добре діло, люди, не вагаючися, казали: це виключно тому, що він трохи довше постояв біля Ониськових мальовил. І на підтвердження цього покликалися на всіма визнаний факт: Онисько вмів обертати сум на радість навіть за обставин, де, здавалося, нічого не вкоїш, бо яку радість можна було втілити на розп'ятті?
Проте Онисько якимось чудом, усупереч приписам, а інколи й просто усупереч здоровому глуздові (як на Пригару, то Ониськові явно бракувало величенької клепки, тільки люди посліпли й не помічали того, що саме впадало в око), малював розп'яття, не шкодуючи найгарячіших відтінків барв, ніби затявшися нагадувати усім затурканим і нещасним: розп'яття — це не садистичне увічнення людських страждань, а одягнена в плоть надія на світле воскресіння, і тому перед молочно-медовим тілом Христа, завиненого на стегнах вишиваним рушником, стоять, одне око опущене до землі від сліз, а друге — розплющене на півщоки від дива, кубістичні молодиці в хустках-кошиках з накраяним помаранчевим хлібом, у рясних, аж бляшаних свитках і сферичних плахтах, а навколо в повітрі семидзьобі півні-дрофи із стокротками замість пазурів (в Ониська й шуліки виглядали куріпками, а куріпки — півоніями на курячих ніжках-пелюстках), випростують дебелі крила в такому захваті, що одразу ж вияснюється: ще навколо сумують, але зараз почнеться свято, бо Спаситель от-от воскресне, люди покищо не бачать (тобто трохи й вони бачать, тільки ще не готові повністю сприйняти цієї невміщальної новини, і тому вони бачать і не бачать), а природу вже охопив світловий вир, півні, товстянки, лопухи, копиці сіна з волячими мордами, пронизані на секунду ясновидним розумом, який і в каменюці відкрив раптом незчисленні очі, ніздрі, мацачки, застигли серед двигтющою веселкової коловерті й чекають на цю мить.
Звичайно, едукованіші з таборян, які визнавалися на мистецтві і взагалі на вищих матеріях, не раз, втрачаючи терпіння, пояснювали наївним невігласам, що Ониськові бракує найелементарніших знань і з анатомії, і з перспективи, він не втне навіть фарби покласти, як слід, ба більше, зеленого поняття не має про стилі й школи, а ще й називається малярем! Усе в нього перемішане, як горох з капустою, і умлівати перед його мальовилами рішуче недоречно вже хоча б тому, що людина мусить жити не міркою: на бездзвінні і капелюха дзвін, задовольняючися мізерою, а прагнути до справжніх вершин, де сидять божественні Дюрери, Тіціяни й Ґої, а не якісь безіменні, не визнані повноцінними націями, шаленні Ониськи.
Однак, попри численні недоліки, що їх викривали досвідчені знавці, щось незбагненне (може й справді характерницьке) таки містилося в Ониськових образах, хоч ніхто не спромігся б окреслити, що саме, навіть коли запопадливіші з
