На дорозі - Джек Керуак
– Бачиш, чувак, краще навіть не старатись. Запропонуй їм те, чого вони таємно хочуть, і вони, звичайно ж, умить впадають у паніку. – Він уже настільки завоював довіру власника «Плімута», що той дозволив йому перейняти кермо, і тепер ми справді їхали.
Ми покинули Сакраменто на світанку і в обід перетинали пустелю Невади, ураганом проскочили перевал Сьєрраз, педик і туристи вчепились одне в одного на задньому сидінні. Ми були попереду, ми були на чолі. Дін знову був щасливий. Усе, що йому було потрібно, – це одне колесо в руці та чотири на дорозі. Він розповів про те, яким поганим водієм був Старий Бик Лі, копіюючи його дії за кермом:
– Щойно з'являлась величезна вантажівка, як он та, Бику потрібна була ціла вічність, щоб її помітити, бо він не бачив, чувак, він не бачив. – Дін щосили тер очі, щоб нам показати. – І я казав: «Гоп, дивись, Бик, вантажівка», а він казав: «Е? Що ти там кажеш, Діне?» «Вантажівка! Вантажівка!» І в останню мить він упритул під'їжджав до вантажівки, ось так». – Дін викинув «Плімут» просто назустріч вантажівці, покрутився перед ним якусь хвильку, обличчя водія вантажівки почорніло перед нашими очима, люди на задньому сидінні завмерли від жаху, і в останню мить повернув назад. «Ось так, бачиш, саме так, ось наскільки паскудний водій.
Я взагалі не налякався; я знав Діна. Люди на задньому сидінні мовчали. Насправді ж вони були занадто перелякані, щоб скаржитись – вони думали, що лише Бог знає, на що здатен Дін, якщо вони поскаржаться.
Дін пронісся пустелею, демонструючи те, як не слід їздити, як його батько керував своєю тарантайкою, як добрі водії входять у поворот, як поганих водіїв спочатку заносить занадто вперед, а потім вони метушаться на повороті і таке інше. Був спекотний сонячний день. Ріно, Гора Бетл, Елко, усі міста на шляху Невади пролітали одне за одним, і в сутінках ми були вже на рівнинах Солт-Лейк, а вогники Солт-Лейк-Сіті безперервно мерехтіли майже за сотні миль через міраж рівнин, їх було видно двічі – під та над заокругленням землі, одні були яскраві, а інші – туманні. Я сказав Діну, що те, що нас пов'язує на цьому світі, невидиме і, щоб це довести, я показав на довгі лінії телефонних стовпів, які зникали з поля зору. Його обшарпана пов'язка, тепер геть брудна, тріпотіла в повітрі, його обличчя світилось.
– О, так, чувак, милий Боже, так, так! – Раптом він зупинив машину і впав. Я повернувся й побачив, що він забився в куток сидіння і заснув. Його обличчя лежало на здоровій руці, а перев'язана автоматично та слухняно висіла в повітрі.
Люди на задньому сидінні зітхнули з полегшенням. Я чув, як вони пошепки організовували переворот:
– Ми не можемо більше дозволяти йому вести машину, він геть божевільний, його, напевно, випустили з якоїсь лікарні.
Я став на захист Діна й нахилився до них:
– Він не божевільний, з ним усе буде добре, і не хвилюйтесь за його кермування, він найкращий на світі.
– Я цього просто не витримую, – сказала дівчина стриманим істеричним шепотом.
А я сидів і втішався приходом ночі в пустелі та чекав, коли бідне дитя, Янгол Дін, знову прокинеться. Ми були на пагорбі, звідки видно було дивовижні візерунки вогнів Солт-Лейк-Сіті. Дін розплющив очі й глянув на місто, де давно народився, без імені та в бруді.
– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.
Куди все це рухається? Добре, нам то все одно. Ми сиділи позаду й розмовляли. А ті, шо попереду, занадто втомилися під ранок, і Дін перейняв кермо на сході колорадської пустелі в місті Крейг. Ми майже всю ніч повзли через Полуничний перевал у Юті, витративши багато часу. Задні заснули. Дін полетів у бік могутньої стіни Перевалу Берто, який височів за сотню миль, на даху світу – чудесні грати Гібралтара, закутані у хмари. Він так легко взяв Перевал Берто, наче прибив комара – так само, як у Техачапі, вимикаючи двигун, об'їжджаючи всіх, не збиваючись з ритму, задуманого скелями, аж поки ми знову відчули гарячі рівнини Денвера, – Дін був удома.
З величезним полегшенням очманілі люди висадили нас із машини на розі 27-ї і Федеральної. Наші побиті валізки знову валялись на тротуарі; на нас чекала далека дорога. Врешті, яка різниця, дорога – це життя.
Розділ шостий
ТЕПЕР нам треба було в Денвері розібратися з купою обставин, і вони цілковито відрізнялись від тих, що були в 1947-му. Ми могли спіймати ще одну машину з бюро подорожей або залишитися на пару днів, порозважатись і пошукати Дійового батька.
Ми були брудні та змучені. Я стояв біля пісуара, в туалеті ресторану, загороджуючи дорогу Діну до умивальника, тому я відійшов не закічивши, а закінчив у іншому пісуарі і сказав Діну:
– Оціни цей трюк.
– Так, чувак, – сказав він, миючи руки в умивальнику, – це дуже гарний трюк, але жахливий для наших нирок, і ти стаєш трохи старшим, тому кожен раз, коли ти це робиш, вилазитиме роками мук у твоїй старості – жахливі болі в нирках у ті дні, коли ти сидітимеш на лавочці в парку.
Це мене розлютило:
– Хто це старий? Я не настільки вже старший за тебе!
– Я не це мав на увазі, чувак!
– Ага, – сказав я, – ти весь час жартуєш над моїм віком. Я не якийсь старий педик, як той старий педик, ти мене не застерігай про мої нирки.
Ми повернулися до кабінки в ресторані і, щойно з'явилась офіціантка з гарячими сендвічами з ростбіфом – Дін зазвичай стрибнув би на них, як вовк, – і я сказав, тамуючи гнів:
– Я більше нічого подібного не хочу чути.
Раптом Дійові очі налилися сльозами, він встав, залишив свою гарячу їжу і вийшов з ресторану. Може, він пішов назавжди. Та мені було байдуже, я був лютий – мене
