На дорозі - Джек Керуак
Дін стояв навпроти ресторану рівно п'ять хвилин, потім повернувся і сів на місце.
– Ну, – сказав я, – що ти там робив, зубами скрипів? Сварився на мене, придумував нові жарти про мої нирки?
Дін мовчки похитав головою:
– Ні, чувак, ні, чувак, все неправильно ти кажеш. Якщо гобі цікаво, то, – ну…
– Ну, давай, розповідай.
Я це казав, не відірваючи погляду від тарілки. І відчув себе чудовиськом.
– Я плакав, – сказав Дін.
– Та, чорт з тобою, ти ніколи не плачеш.
– Ти так кажеш? Чому ти думаєш, що я ніколи не плачу?
– Ти не зовсім помираєш, щоб плакати.
Кожне моє слово було ножем у самого себе. Все, що я приховував проти свого брата, виходило назовні – я був гидотний, і який же бруд я знаходив у глибинах своєї безчесної психології.
Дін хитав головою:
– Ні, чувак, я плакав.
– Ну, припини, я впевнений, ти так розізлився, що просто мав вийти.
– Повір мені, Селе, справді повір мені, якщо ти хоч раз вірив у мене.
Я знав, що він каже правду, але мені було начхати на правду і, коли я на нього подивився, то думаю, мене перекосило від потрісканих внутрішиих перекручень у моєму жахливому животі. Тоді я зрозумів, що не мав рації:
– Ну, чувак, Діне, пробач мені, я так ніколи з тобою не поводився. Ну, тепер ти мене знаєш. Ти знаєш, що в мене більше ні з ким немає близьких стосунків – я не знаю, що мені з цим усім робити. Я тримаю речі в руках, як шматки гівна, і не знаю де їх покласти. Давай забудемо. – Священний злочинець почав їсти. – Це не моя провина! Це не моя провина! – сказав я йому. – Я ні в чому не винен у цьому паскудному світі, хіба ти не розумієш? Я цього не хочу і так бути не може і не буде.
– Так, чувак, так, чувак. Але, будь ласка, заспокойся і повір мені.
– Я тобі вірю, правда.
Це була печальна історія того дня. Аж ось ускладнення з'явились тієї ночі, коли ми з Діном ночували із сім'єю сезонників.
Вони були моїми сусідами в часи мого двотижневого самітництва в Денвері. Мати була чудова жінка в джинсах, вона зимою водила вантажівки з вугіллям, щоб прогодувати своїх дітей, всього їх було четверо, а чоловік покинув її кілька років тому, коли вони подорожували країною у трейлері. У тому трейлері вони проїхали з Індіани аж у Ел-Ей. Після багатьох веселих ночей, загульних недільних п'янок у придорожніх барах, сміху та пісень під гітару посеред ночі, той паскуда раптово зник через темні поля і ніколи не повернувся. її діти були чудові. Найстаршого хлопця саме тепер не було, бо він поїхав у табір у горах; далі йшла чарівна тринадцятилітня донька, вона писала вірші, збирала в полі квіти й хотіла стати актрисою в Го-лівуді, звали її Джанет; потім ішли меньшенькі – маленький Джимі, який увечері сидів біля вогнища і плакав за своєю «ка-топелькою», поки та ще була сирою, і маленька Люсі, котра товаришувала з черв'яками, ропухами, жуками та всім, що повзало; вона давала їм імена і робила їм хатки. Родина мала четверо собак. Жила вона своїм бідацьким та радісним життям на маленькій новій вуличці і весь час була предметом насмішок напівреспектабельних сусідів через їхнє відчуття того, що, так і має бути, якщо чоловік покинув цю бідну жінку, а ще тому, що двір у неї занедбаний. Вночі все світло Денвера лежало, немов величезне колесо, будинок стояв у тій частині Заходу, де гори підніжжям скочуються на рівнини і де в стародавні часи м'які хвилі, мабуть, випливали з могутньої Місісіпі, щоб створити такі круглі й ідеальні табуретки для островів-пі-ків, як Еванз, Пайн і Лонгс. Дін, звичайно, геть упрів та зрадів, щойно побачив їх усіх, особливо Джанет, але я попередив, щоб він її не чіпав, хоча, напевно, міг цього й не робити. Жінка добре знала чоловіків і їй зразу сподобався Дін, а вона йому, але вона була сором'язлива, і він також соромився. Вона сказала, що Дін нагадує їй колишнього чоловіка:
– Такий же, як він, ой, він був божевільний, скажу я вам!
Результатом цього було нестримне пиття пива в засміченій вітальні, крикливі вечері та галас радіо «Самотній Вершник». Труднощі виринали, немов хмаринки метеликів, – жінка, всі звали її Френкі, от-от збиралася купити собі таратайку, вона роками погрожувала це зробити і нещодавно назбирала пару доларів саме для цієї мети. Дін одразу взяв на себе відповідальність вибрати машину та її ціну, бо хотів сам її використовувати, щоб клеїти старшокласниць, які виходять із занять, та везти їх у гори. Бідна невинна Френкі завжди на все погоджувалась. Та коли вони прийшли на стоянку і опинилась перед продавцем, вона злякалася того, що має розпрощатися зі своїми грішми. Дін сів посеред брудного бульвару Аламеда і бив себе кулаками по голові:
– Ти за сто доларів не знайдеш нічого кращого!
Він клявся, що більше ніколи з нею не говоритиме, сварився, поки не посинів, і все одно був на межі того, щоб застрибнути в машину й поїхати геть.
– Ох, ці тупі, тупі, тупі сезонники, вони ніколи не зміняться; це абсолютно неймовірно тупо, як тільки настає момент діяти, цей параліч, переляк, істерія, їх нічого так не лякає, як те, чого вони хочуть, – це мій батько, мій батько, знову мій батько!
Того вечора Дін був дуже збуджений, бо ми мали зустрітися з його двоюрідним братом Семом Брейді в барі. Дін був у чистій майці і весь аж світився:
– Тепер слухай, Селе, я повинен тобі розповісти про Сема – він мій двоюрідний брат.
– Між іншим, чувак, ти ж шукав свого батька?
– Сьогодні, чувак, я пішов до буфету Джигса, де він любив випити розливного пива в легкому сп'янінні та вічно отримував від начальника і йшов геть, – ні – я пішов до старого цирульника біля Віндзора – ні, там нема – якийсь старий думав, що він – ти
