На дорозі - Джек Керуак
– І в чому штука?
– Ні в чому, чувак, я лише хочу дізнатися, що відбувалося в сім'ї, – я ж маю сім'ю, пам'ятаєш – і найважливіше, Селе, я хочу, щоб він мені розповів те, що я забув зі свого дитинства. Я хочу згадати, згадати, я хочу! – Я ніколи не бачив Діна таким щасливим та збудженим. Поки ми чекали на його двоюрідного брата у барі, він багато говорив із солодкими хіпстерами і хастлерами з центру та дізнавався про нові банди й тусовки. Він дізнався про Мерілу, оскільки вона нещодавно була в місті. – Селе, у мої юні дні, коли я приходив на ріг вулиці, щоб украсти дрібних грошей з газетного прилавка собі на м'ясний супець, он той страшний тип нічого крім убивства не мав у своєму серці, потрапляв у одну бійку за одною, я навіть пам'ятаю його рубці, поки роки й роки стояння на тому розі нарешті його не розм'якшили і жорстоко не осідлали, і ось він став цілковито милим, приємним і спокійним зі всіма, він став, немов статуя на розі, ти бачиш, як все буває?
Потім з'явився Сем, жилавий, кучерявий чоловік тридцяти п'яти років з руками, вимученими роботою. Дін з повагою став перед ним.
– Ні, – сказав Сем Брейді, – я більше не п'ю.
– Бачиш? Бачиш? – прошептав Дін мені на вухо. -Він більше не п'є, а раніше був одним з найбільших п'яниць у місті, тепер він знайшов релігію, він мені по телефону сказав, заціни його, заціни, як він змінився -мій герой став таким дивним.
Сем Брейді з підозрою дивився на свого меншого брата. Він повіз нас прогулятись у старому розваленому купе і одразу висвітлив своє ставлення до Діна.
– Дивись, Діне, я тобі більше не вірю і не повірю всьому тому, що ти намагатмешся мені розповісти. Я прийшов сьогодні, бо я хочу, щоб ти підписав один папірець для родини. Ми більше не згадуємо твого батька і не хочемо мати з ним нічого спільного, і, мені дуже жаль, з тобою так само.
Я подивився на Діна. Його лице почорніло.
– Так, так, – сказав він.
Його брат продовжував нас возити і навіть купив нам морозива. Тим не менше Дін закидав його безкінечними запитаннями про минуле, його брат відповідав, і скоро Дін майже почав пітніти від збудження. Ох, де ж тієї ночі був його пропащий батько? Його брат висадив нас біля сумного світла карнавалу на бульварі Аламеда та Федерал.
Він домовився з Діном про підписання документа наступного дня і поїхав. Я сказав Діну, що мені шкода, що він не має нікого на світі, хто б у нього вірив.
– Пам'ятай, що я в тебе вірю. Я безмежно шкодую через те, що по-дурному образив тебе вчора.
– Добре, чувак, все нормально, – сказав Дін.
Ми разом подивилися карнавал. Там були атракціони, чортові колеса, попкорн, рулетки, тирса та сотні денвер-ської молоді, яка прогулювалась у джинсах. Дін був у тісних вимитих лівайсах та майці і скидався на справжнього денверського типа. Там були малі на мотоциклах з шоломами, вусами й розшитими куртками, – вони тусувались біля наметів з гарненькими дівчатами у лівайсах та рожевих сорочках. Також було багато мексиканок, одна фантастична дівчинка десь зо три фути заввишки, майже ліліпутка, з найчарівнішим та найніжнішим обличчям на світі, повернулась до свого супутника і сказала:
– Слухай, давай знайдемо Гомеса й заберемося геть. Дін її побачив і завмер. Могутній ніж вдарив його із
нічної темряви. – Чувак, я її люблю, ой, як же я її люблю…
Ми довго за нею ходили. Нарешті вона перейшла через дорогу, щоб потелефонувати з мотельної телефонної будки, а Дін вдав, що продивляється сторінки телефонної книжки, тоді як насправді дивився на неї. Я спробував завести розмову з друзями красуні-лялечки, але вони не звертали на нас уваги. Гомес з'явився на старій вантажівці і забрав дівчат. Дін стояв на дорозі, тримаючись за груди:
– Ой, чувак, я мало не вмер…
– Чому ж ти в біса з нею не поговорив?
– Я не можу, я не міг…
Ми вирішили купити пива й піти до Френкі слухати платівки. Ми вирушили в дорогу з мішком пива. Маленька Джанет, тринадцятилітня донька Френкі, була найгар-нішою дівчинкою на світі і от-от мала стати шикарною жінкою. Найкращими були її довгі, тоненькі, ніжні пальці, з якими вона весь час розмовляла, немов Клеопатра в танку на Нілі. Дін сидів у найвіддаленішому кутку кімнати й дивився на неї з-під лоба, повторюючи: «Так, так, так». Джанет його помітила; вона звернулась до мене по захист. У попередні місяці я провів з нею багато часу, розмовляючи про книжки та всілякі дрібниці, які її цікавили.
Розділ сьомий
ТІЄЇ ночі нічого не відбулося; ми пішли спати. Усе сталося наступного дня. Після обіду ми з Діном поїхали в центр Денвера у справах і зайшли в бюро подорожей дізнатись про машину до Нью-Йорка. Увечері дорогою додому ми вирушили в бік Френкі, по Бродвею, і Дін раптом зайшов у спортивний магазин, спокійно взяв бейсбольний м'яч з прилавка і вийшов, підкидаючи його в руці. Ніхто не помітив; ніхто ніколи не помічає подібні речі. Стояв сонний, спекотний день. Ми йшли вулицею та кидались м'ячем.
– Завтра ми точно знайдем машину в бюро подорожей. Одна приятелька подарувала мені величезну кварту
бурбону «Старий дідусь». Ми почали його пити вдома у Френкі. Через кукурудзяне поле жила гарненька молода дівчинка, яку Дін намагався підчепити з того часу, як ми приїхали. Заварювалась біда. Він кинув забагато камінчиків у її вікно і налякав її. Поки ми пили бурбон у засміченій вітальні зі всілякими псами, розкиданими іграшками та сумними розмовами, Дін час від часу вибігав через кухонні
