На дорозі - Джек Керуак
Потім почав говорити я; за все своє життя я так багато не говорив. Я розповів Діну, що коли був маленьким і їздив у машині, то уявляв у руках серп і зрізав усі дерева і стовпи на дорозі, навіть розрізав пагорби, які пролітали повз вікно. «Так! Так!» – кричав Дін.
– Я теж так робив, але серп був інший – скажу, чому. Подорожуючи на Заході великими відстанями, мій серп мав бути надзвичайно довгим і мав закруглятися навколо віддалених гір, зрізаючи їхні верхівки, і досягти іншого рівня, аби дістати ще віддаленіші гори, разом із усіма стовпами на дорозі, звичайними пульсуючими стовпами. І саме тому – о, чувак, я маю тобі сказати, ТЕПЕР я маю ЦЕ, – я повинен тобі розповісти, як колись ми з моїм батьком і якимось голодранцем-волоцюгою з Ларімер-стріт поїхали в Небраску у розпал депресії продавати мухобійки. І як ми їх робили! Ми купували звичайні шматки старого екрана, шматки дроту, скручували їх удвічі, і шматки синьої та червоної тканини, щоб обшити краї, і все це на базарі за якісь центи старого мотлоху; так ми зробили тисячі мухобійок, сіли в таратайку старого волоцюги й погнали просто в Небраску, на кожну ферму, і продавали їх за один нікель – нікель нам давали просто із жалю, два волоцюги і малий хлопець, яблучні пироги в небі, а мій старий у ті часи весь час співав: «Алілуя, я волоцюга, знову волоцюга». Чувак, ти тепер ось що, послухай, через два тижні надзвичайних бід, мандрівок і божевілля у спеку, заради жахливих саморобних мухобійок вони почали сваритися за розподіл зароблених грошей і дуже розлютились на узбіччі дороги, а потім помирились і почали пити вино, і не зупинялись п'ять днів і п'ять ночей, а я тим часом забився в куточок і плакав, а коли вони закінчили, – все до останнього цента було витрачено, І ми знов були там, звідки почали, – Ларімер-стріт. Мого старого заарештували, і я мав благати суддю відпустити його, бо він був мої батьком, а я не мав матері. Селе, я виголошував величні дорослі промови у віці восьми років перед зацікавленими юристами…
Нам було жарко; ми їхали на схід; ми були схвильовані.
– А ось я тобі ще розповім, – сказав я, – і це начебто в тому, що ти розповідаєш, та й щоб уже закінчити мою останню думку. Дитиною, на задньому сидінні батькової машини, я бачив себе на білому коні, переїджаючим кожну можливу перепону, яка зустрічалась на моєму шляху, а це означало обминати стовпи, будинки, інколи їх перескакувати, якщо було запізно, перебігати пагорби й раптові площі, де було повно машин, які я мав обійти…
– Так! Так! Так! – збуджено дихав Дін. – Єдина різниця зі мною те, що в мене не було коня, я сам біг. Ти був східною дитиною і мріяв про коня; звичайно, ми не будемо припускати такі речі, оскільки ми з тобою знаємо, що вони дуже літературні ідеї, і лише, можливо, у своїй дикій шизофренії я справді біг ногами повз машини на неймовірній швидкості, бувало дев'яносто, перестрибуючи через кожен кущ і кожну загорожу, і ферму, інколи я швидко біг до пагорбів і назад, не втрачаючи землі під ногами ні на мить…
Ми це розповідали, обливаючись потом. Ми геть забули про людей у машині; їм стало цікаво, що відбувається на задньому сидінні. Водій навіть сказав:
– Заради Бога, ви там весь човен розкачали. – Ми справді його розкачали; машина тряслась, коли ми з Діном хитались у ритм та ЦЕ нашого фінального збудженого щастя розмови та життя в порожньому завороженому кінці всіх незліченних бунтівних янгольських частот, які дрімали в наших душах.
– Ох, чувак! Чувак! Чувак! – стогнав Дін. – І це навіть не початок – ось, нарешті, ми разом їдемо на схід, ми ніколи не їздили на схід разом, Селе, ти тільки подумай, ми разом зацінимо Денвер і побачимо, чим усі там займаються, хоча нам це не дуже важливо, важливо те, що ми знаємо – ЦЕ є, і ми знаємо ЧАС, і ми знаємо, що все справді ДОБРЕ. – Потім він прошепотів, ухопивши мене за рукав:
– Ось, ти тільки-но поглянь на тих попереду. Вони за щось хвилюються, рахують милі, думають, де сьогодні заночувати, скільки грошей є на бензин, про погоду, як кудись дістатися, – і, бачиш, вони все одно туди дістануться. Але вони повинні хвилюватись і зраджувати час нагальними проблемами, а інакше абсолютно схвильовані та плаксиві, їхні душі не заспокояться, якщо не присмокчуться до запровадженої проблеми, і щойно вони її знайдуть, то одягнуть відповідну фізіономію, яка, як бачиш, – нещастя, і весь час усе повз них пролітає, і вони це теж знають, і це їх теж безкінечно непокоїть. Слухай! Слухай! – Так-от, -перекривляв він. – Я не знаю – може, не слід заправлятись на тій заправці. Я нещодавно прочитав у Національних нафтових новинах, що в такому бензині є дуже багато о-октанової дурні і мені хтось колись сказав, що в ньому є напівофіційна високочастотна дурня, ну, я не знаю, просто не хочу і все…
– Чувак, ти це все оціни. – Він безумно штрикав мене в бік, щоб я зрозумів. Я дуже старався. Бум, бам, все на задньому сидінні супроводжувалось: «Так! Так! Так!» Люди спереду злякано озирались і шкодували, що підібрали нас у бюро подорожей. Це був лише початок.
У Сакраменто педик зняв кімнату в готелі й запросив нас із Діном випити, поки пара ночувала в родичів, а в готелі Дін випробував усі свої трюки, щоб виманити у педика гроші. Це було божевілля. Педик почав з того, що сказав, як він зрадів, коли ми поїхали з ним, бо йому подобаються такі молоді хлопці, як ми, і, на наше здивування, сказав, що справді не любить дівчат і нещодавно порвав роман з чоловіком у Фріско, в якому він мав роль чоловіка, а той – жінки. Дін закидав його діловими питаннями й невпинно кивав головою. Педик сказав, що його найбільше цікавить, що думає Дін. Попередивши, що він у молодості
