На дорозі - Джек Керуак

– Це лише мій друг, – сказав я.

Ми враз остогидли Діну, і він помчав дев'яносто миль на годину попереду нас, викидаючи у вихлоп пилюку. Потім він звернув на вулицю Френкі й зупинився перед її будинком; так само швидко він раптом знов кудись поїхав, розвернувся і помчав назад у бік міста, поки ми вилазили з таксі та розплачувались за дорогу. Через кілька хвилин, коли ми схвильовано чекали на темному подвір'ї, він повернувся вже в іншій машині, побитому купе, зупинився у хмарі пилюки перед будинком, просто вивалився з машини, пішов у спальню і смертельно п'яний впав на ліжко. І ось ми залишились із краденою машиною прямісінько на нашому подвір'ї.

Я мав його розбудити; я не міг завести машину, щоб якось її позбутись. Він вивалився з ліжка, одягнений лише в жокейські шорти, і ми разом сіли в машину, поки діти сміялись у вікнах, і покотились, перелітаючи рядки конюшини в кінці дороги, гоп-скок, аж поки машина вже не витримала й завмерла під старою тополею біля фабрики.

– Далі не можу, – сказав Дін просто.

Він вийшов з машини і в самих лише шортах під місячним сяйвом почав іти назад через поле кукурудзи, десь півмилі. Ми повернулись додому, і він уклався спати. Все було в страшенному бедламі – увесь Денвер, моя подруга, машини, діти, бідна Френкі. вітальня, залита пивом і всіяна бляшанками. І я намагався спати. Деякий час мені не давав спати цвіркунець. Уночі в цій частині Заходу зорі, такі, як я їх бачив у Вайомінгу, були величиною з римські зірки, і самотні, немов Принц Дарми, котрий загубив сад своїх предків і подорожує поміж точок Великої Ведмедиці, намагаючись знову його віднайти. Так вони повільно керують ніччю, а задовго до справжнього світанку велике червоне світло з'явилось високо над забутою, змученою землею десь із боку Західного Канзасу, і над Денвером защебетали пташки.

Розділ восьмий

ЗРАНКУ нас пройняла страшна нудота. Спершу Дін пішов через кукурудзяне поле подивитись, чи машина повезе нас на Схід. Я сказав йому ні, проте він усе одно пішов, а повернувся блідий.

– Чувак, там стоїть машина детектива, а кожен відділок у місті знає мої відбитки з того року, коли я вкрав п'ятсот машин. Ти бачиш, що я з ними роблю, я просто хочу поїздити, чувак! Мені треба йти! Слухай, ми потрапимо до тюрми, якщо зараз же не заберемося геть.

– Ти до біса правий, – сказав я, і ми почали збиратись, наскільки швидко нам дозволяли наші руки. Теліпалися краватки, розхристані сорочками, – ми попрощалися з нашою солодкою маленькою сім'єю і поплентались у бік захисної дороги, де нас ніхто не знайде. Маленька Джанет плакала прощаючись із нами, чи зі мною, чи ще з чимось, а Френкі була ввічлива, і я її поцілував і вибачився.

– Він справді божевільний, – сказала вона. – Точно, як мій чоловік, який утік. Просто той самий чоловік. Сподіваюся, що мій Мікі таким не виросте, вони зараз усі такими стають.

Я попрощався з Люсі, яка в руці тримала свого жучка, а маленький Джимі спав. Усе сталось за пару секунд чудесного недільного світанку, поки ми бігли з нашим страшним багажем. Ми поспішали. Щохвилини ми очікували, що за будь-яким сільським поворотом з'явиться кру-зер і поїде за нами.

– Якщо та жінка з рушницею коли-небудь дізнається, нам гаплик, – сказав Дін. – Ми повинні піймати таксі. Тоді ми в безпеці.

Ми збиралися розбудити фермерську сім'ю, щоб скористатись їхнім телефоном, але нас налякав їхній пес. Кожної хвилини все стає дедалі небезпечнішим; купе знайдуть селяни, які рано встають. Нарешті одна мила старенька пані дозволила нам подзвонити з її телефону, і ми викликали таксі з центру Денвера, але воно не приїхало. Ми знов вийшли на дорогу. Почався ранішній потік машин, і кожна машина нагадувала крузер. Раптом ми побачили крузер і я знав, що моєму життю, таким, як я його знав, настав кінець і прийшов новий жахливий етап в'язниць та залізного суму. Але крузер виявився нашим таксі, і з того моменту ми знову летіли на схід.

У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:

– Ти дивися, не втечи з цією машиною.

Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.

Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:

– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.

Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.

– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.

Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.

Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає