Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Ніхто не сподівався цього співу. Всі немов схилилися під її голосом. Наприкінці в ньому відчувалася така впевненість, наче Абелоне віддавна знала, що саме співатиме цієї миті.
Давніше я часом запитував себе, чому тепло своїх величних почуттів Абелоне не присвятить Богові. Я знаю, що вона прагнула позбавити свою любов усього минущого, але хіба її правдиве серце не відчувало, що Бог — тільки напрям любові, та аж ніяк не об'єкт любові? Хіба вона не знала, що з його боку можна не боятися любові у відповідь? Хіба не знала стриманості того високого коханого, що спокійно відсуває пристрасть, щоб ми, повільні, могли віддати все своє серце? Чи, може, прагнула уникнути Христа? Може, боялася, що він, полюбивши її, зупинить її на півдорозі? Може, тому й не хотіла думати про Юлію Ревентлов?
Я майже вірив у це, коли думав, як піддалися полегкості, яку давав Господь, такі жінки, як сповнена безпосередньої любові Метгільда, поривна Тереза з Авільї і хвороблива блаженна Роза з Ліми, — смиренні, але кохані. Ох, той, хто був помічником слабким, для цих сильних був несправедливістю: там, де вони вже не сподівалися нічого, крім нескінченного шляху, в передпокоях раю перестрівав їх створений і розніжував забезпеченим притулком, бентежив їх чоловічими рисами. Лінза його могутнього серця ще раз збирала вже паралельне проміння їхніх серць, і вони, що їх янголи вже сподівалися живцем доставити до Бога, згоряли у своїй посушливій пристрасті.
(Бути коханим — це горіти. Любити означає світити незгасною лампадою. Коханість минає, любов триває.)[82]
Цілком можливо, що Абелоне згодом спробувала думати серцем, щоб непомітно й безпосередньо поєднатися з Богом. Я можу уявити собі, що десь є її листи, які своїм дивовижним самоспогляданням нагадують про графиню Амалію Голіцину, та якщо ці листи були адресовані кому-небудь, хто довгі роки був близький до неї, як тяжко він пережив би цю зміну в ній! Та й вона сама: думаю, вона нічого не боялась, як того примарного перетворення, якого не помічають, бо всякчас випускають із рук, немов щось найчужіше, всі докази такої переміни.
Мене було б важко переконати, що розповідь про блудного сина — це не легенда про юнака, який не хотів, щоб його любили. Коли він був дитиною, його любили всі в домі. Він виріс, він не знав чогось іншого й розніжився в м'якості серця своїх ближніх, бо ж був дитиною.
Та як хлопчак він хотів відмовитися від своїх звичок. Він не зміг би висловити цього, але, тиняючись цілий день надворі, він ніколи не хотів узяти з собою бодай собаку, і то тільки тому, що й собаки любили його, а в їхніх очах світилися увага і співучасть, сподівання і занепокоєність, тож і в присутності собак годі щось зробити, не звеселивши, а чи не засмутивши їх. Він прагнув тоді досягти байдужості серця, яка інколи вранці серед нив хапала його з такою силою, що він пускався бігти, щоб не мати ні часу, ні подиху й бути не чим іншим, як легенькою миттю, протягом якої прокидається ранок.
Таємниця його ще не прожитого життя простиралася перед ним. Він несамохіть покинув стежку і мчав тепер серед нив, випроставши руки, наче міг тим жестом охопити одразу кілька напрямків. А потім падав десь за живоплотом, і ніхто вже не бачив його. Він вирізьбив сопілку, жбурнув камінця в якогось дрібного хижака, нахилився й перевернув жука: це все аж ніяк не становило долі, а небу він був байдужий, мов природа. Зрештою надвечір постали виразні образи: він пірат на острові Тортуга, і ніхто не зобов'язував його бути там, він обступав облогою Кампече, грабував Веракрус; він міг бути всім військом, або полководцем верхи на коні, або кораблем у морі — як йому заманеться. Якби йому заманулося стати навколішки, він одразу б став Деодатом з Гозона, вбив би дракона і відчув би, ще розпашілий, що цей героїчний учинок свідчить про зарозумілість, а не смирення. Адже від своєї сутності не відмовляються. Та хоч які фантастичні образи поставали в його голові, поміж ними був час і на те, щоб бути тільки пташкою, невідомо якою. Тільки потім ішов він додому.
Господи, чом би не зректися цього всього й не забути: адже треба по-справжньому забути, бо інакше ти викажеш себе, як на тебе натиснуть. Хоч як людина вагається й озирається, зрештою показується знайомий фронтон. Упадає в очі перше горішнє вікно: там, певне, стоїть хто-небудь. Собаки, в яких цілий день наростало чекання, продираються крізь кущі й повертають утікача до образу, створеного в їхній уяві. Решту робить сам дім. Досить зайти й відчути його запах, і тоді майже все вже вирішене. Могли змінитися дрібниці, а утікач загалом одразу ставав тим, за кого його вважали: хлопцем, якому вони з його невеличкої минувшини і своїх власних бажань давно вже збудували життя; банальною істотою, що день і ніч зазнає навіювань їхньої любові, сподівань та гніву, чує їхні докори чи похвали.
Отож утікачеві анітрохи не зараджує несказанна обережність, із якою він береться сходами вгору. Всі вже у вітальні, тож тільки-но прочиняться двері, його одразу бачать. Він лишається в пітьмі, хоче уникнути їхніх запитань. Але тут стається найгірше. Вони беруть його за руки, тягнуть до столу, і всі, хоч скільки їх там, тягнуться, цікаві, до світла. Їм добре, бо вони в пітьмі, й тільки на нього разом зі світлом падає вся ганьба через те, що він має обличчя.
Чи лишиться він і нещиро наслідуватиме те непевне життя, яке йому приписують, і всім своїм обличчям стане подібний до них? Чи поділиться він між ніжною реальністю бажань і незграбним обманом, що занапащає її? Чи буде він і далі засмучувати тих членів своєї
