Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Можливо, ви вмовите його розповісти що-небудь. Можливо, серед вас є та, що зможе його вблагати принести давній подорожній журнал, — хто його знає? Та сама, яка коли-небудь нарешті почує від нього, що до нас дійшли окремі рядки Сафо, і не заспокоїться, аж поки дізнається майже таємницю: цей стриманий чоловік інколи полюбляв застосовувати свою працьовитість до перекладу тих рядків. Він змушений признатися, що давно вже не думав про них, а те, що збереглося, запевнить він, не варте й згадки. Але однаково зрадіє, коли безневинні подруги наполягатимуть, щоб він прочитав одну строфу. Він навіть знайде в своїй пам'яті грецький текст і процитує його, бо ж переклад, на його думку, не передає нічого, крім того, треба показати молоді прекрасний, чудовий фрагмент пишної мови, загартованої в такому гарячому полум'ї.
Через це все його знову зігріває думка про свою працю. Для нього настали чудові, майже юнацькі вечори, скажімо, осінні вечори, які мають перед собою довгу спокійну ніч. У його кабінеті довго горить світло. Він уже не гнеться над сторінками, часто відхиляється назад, заплющує очі над перечитаним рядком, і його зміст розбігається з кров'ю по всьому тілу. Ще ніколи він не розумів так добре античного світу. Йому майже кортить посміятися з поколінь, які оплакували його як загублену виставу, в якій вони залюбки взяли б участь. Тепер він раптом збагнув динамічне значення тієї ранньої єдності світу, що немов увібрала в себе всю людську працю. Його не вводить в оману думка, що та послідовна культура з її більш-менш повним упевненим осяганням світу становила цілість для поглядів багатьох пізніших поколінь і, здається, в тій цілості й загинула. Щоправда, небесна половина життя тоді справді відповідала напівкруглій чаші буття, тож дві півкулі немов становили цілу золоту сферу. І все-таки, тільки-но відбулося це поєднання, духи, замкнені в ній, добачали в тій повноті реалізації лише метафору: масивне небесне світило втратило вагу й піднеслося в простір, а на золотій опуклості сфери стримано відобразився смуток ще не осягненого.
Коли він думав про це серед самотньої ночі, — думав і прозирав розумом, — то помітив на підвіконні таріль із фруктами. Мимоволі схопив яблуко й поклав перед собою на стіл. Як моє життя обступає цей плід, думав він. Над усім довершеним підноситься й наростає незавершене.
І ось над усім незавершеним підноситься, аж дух забиває, мала, спрямована в нескінченне постать, яку (за словами Галена) кожен мав на увазі, коли казав: «Поетеса». Як колись після подвигів Геракла постав світ, що вимагав руйнування й перебудови, так і тепер, у прагненні любові, з комор буття до вчинків її серця тиснулися блаженство й розпач, яких би вистачило не на одне сторіччя.
Він одразу побачив рішуче серце, готове нести на собі аж до кінця увесь тягар любові. Він не дивувався, що не впізнали той шал, що в цій сповненій любові істоті, яка випередила свій час, бачили тільки надмірність, а не нову міру любові і стражденного серця. Не дивувався, що її життя тлумачили так, як видавалось вірогідним, а зрештою звинуватили в смерті тих, кого тільки Господь спонукає любити всім серцем без відповіді. Можливо, серед подруг, яких вона просвітила, були й такі, які не розуміли, що з висоти своїх дій вона нарікала не на того, хто лишив її обійми пустими, а на того, хто вже не здатний дорости до її любові.
Тут замислений чоловік підводиться й підходить до вікна, висока кімната тісна йому, він хоче поглянути на зірки, якщо є така змога. Він не дурить себе. Він знає, що розхвилювався через одну з юних дівчат, які живуть по сусідству, бо вона цікавить його. Він задумав бажання (не для себе — для неї); саме через неї нічної пори, що минає, він думає про вимоги, які висуває любов. Він пообіцяв собі нічого їй не казати. Досить і того, що він самотній, не спить і через неї думає про те, яку мала слушність та любові сповнена жінка, коли збагнула, що поєднання не може означати нічого, крім збільшення самотності; коли її нескінченний намір вийшов за межі земної мети поколінь; коли в пітьмі обіймів вона прагнула не втамувати, а розпалити жадання; коли зневажала стан, що з двох хтось має кохати, а хтось — бути коханим, і брала до себе на ложе млявих коханих і шалом своїм обертала у палко закоханих, що покидали її. Під час таких високих прощань виявлялася сила її серця. Ставши вище від долі, вона співала епіталами колишнім улюбленкам; оспівувала весілля, звеличувала майбутнього чоловіка, щоб вони готувалися для нього, мов для Бога, і однаково перевершили навіть його велич.
Ще раз, Абелоне, торік, я несподівано згадав і зрозумів тебе, дарма що давно вже не думав про тебе.
Це було у Венеції, восени, в одному з тих салонів, де іноземці збираються мимохідь навколо господині дому, теж іноземки. Люди стояли колом із чашками чаю й зачаровано приглядались, як обізнаний сусід притьмом і непомітно кивав на двері й шепотів якесь ім'я, що звучало по-венеціанському. Вони звикли до найдавніших імен, і ніщо не могло заскочити їх зненацька, бо, хоч яким обмеженим міг бути їхній попередній досвід, у цьому місті вони безтурботно віддавалися нечуваним можливостям. У своєму звичайному бутті вони всякчас плутали незвичайне з забороненим, тож сподівання дивовижного, яке вони дозволяли собі тепер, проступало на їхніх обличчях грубо й нестримно. Почуття, які охоплювали їх удома тільки інколи — на концертах або на самоті з романом, тут, за цих улесливих обставин, вони вважали за слушне демонструвати всім. Оскільки вони, цілком непідготовані, не розуміли небезпеки й корилися силі майже вбивчих навіяних музикою признань, мов розпусті, то віддавалися, анітрохи не опанувавши життя у Венеції, й оплаченій млості гондол. Уже не молодята, які протягом усієї подорожі тільки шпиняли одне одного й дихали ненавистю, тут занурились у терплячу й мовчазну згоду; на чоловіка
