Герострати - Емма Іванівна Андіївська

автографів! Товстунові навіть не видавалося послугою те, що він вимагав. Пішов, узяв автограф і кінець. Однак я антиквар. Я солідна людина! Правда, мені трапилася історія з моїм відвідувачем, ну то що ж, насамперед, хто про те знає, а потім, ну добре, трапилося, тільки це ще не причина, щоб я бігав за якимось там автографом! Як мені бігати за автографами? На Це треба б було вести інше життя, мати інший фах, інших знайомих, усе інше. Таж коли хтось побачить, що я полюю за автографами, настане кінець світу. Тоді мені на своїй репутації доведеться хібащо горох сіяти. Отже цілком ясно – жодних автографів. Але… Товстун знав мого відвідувача, він знав Про нього усе. Господи Боже, він знав мого відвідувача, і здається, я не певний, хоч мені таки здається, що я вже пообіцяв йому взяти автограф. Я з його обличчя бачив, як він, відходячи, був переконаний, нібито я пообіцяв йому сходити за тим клятим автографом.

Наскільки я пригадую, я нібито не обіцяв, і ліпше про це не думати, тоді воно вже якось саме розфасується по шухлядах, і все гаразд, тільки як не думати, коли він знав мого відвідувача? Я мусів іти по автограф! Ні, не мусів. Я не хотів і не мусів. Якщо збирач автографів знав мого відвідувача, то його, імовірно, знала і господиня, і господар, і, може, хтось із гостей. Лише вміло розпитати, і напевно мені скажуть якщо не все, то бодай найголовніші дані з його життя, а того вже вистачить. Світ не клином зійшовся. Мій відвідувач тут бував і неминуче він з нею говорив, вона його бачила, зрештою, якщо його знав товстун, його мусіла знати і господиня. Отже єдине – спонукати якось господиню обмовитися бодай словом про мого відвідувача. І нічого переживати, що виключно з людського погляду, те, що я… тобто. Ні. Якщо я сам із собою до кінця не здолаю залишитися щирим… отже ще раз – товстун не мав часу взяти той клятий автограф і тому властиво попросив для нього цей автограф роздобути. Так, саме так, він мене попросив зробити йому послугу. Попросив? Не пригадую, зрештою хіба це таке вже важливе? Очевидно, що важливе, навіть дуже важливе, бо що коли я справді пообіцяв взяти автограф і раптом не піду? Але ні, піду. Піду? Боже! Ні, це виключене. Раз назавжди: я не піду, і краще забути про нього. Неприємно лише, що пообіцяв. Прикро не дотримувати чогось, навіть якщо це дрібниця. Власне, з дрібниць воно завжди і починається. Почнеш не дотримувати дрібниць, а тоді й поважного не зможеш. Треба за собою більше стежити. Контролювати вчинки. Нічого не обіцяти, а коли вже таке сталося, то консеквентно. Смішне, куди ж це я забрів, не вішатися ж мені заради непевної обіцянки! Нічого з товстуном не трапиться, якщо він не отримає автографа. Послужить йому за науку. Нехай не покладається на самовпевненість. Що він собі гадає? А якби я завтра захворів, помер, провалився б крізь землю, то він би теж не отримав автографа! На ролю збирача автографів я ніяк не надавався. А це вело до єдиного висновку: про мого відвідувача я мусів довідатися тут. Хібащо в крайньому разі.

Ні. Я постановив, що ні. Жодних автографів. Примусити якось, я ще подумаю – як, господиню чи господаря заговорити про мого відвідувача, і тоді…

Проте саме тоді у мене знову відкрився слух, і я забув, на чому я зупинився. Це таки господаря голос, здивувався я, знову чуючи, як він скандує вірші. Як голос міняс людину, я ніколи не розпізнав би його з голосу, а поклявся б радше, що то не він, а його близнюк-брат, який виступав уперше, бож людина так швидко не міняється. Ну як я його взагалі розпитуватиму?

От якби він узяв і розповів про мого відвідувача, побажав я так інтенсивно, аж господар зробив павзу, підвів голову, ніби намагаючися встановити, від кого йшло таке бажання, оскільки ж мені раптом стало лячно, що він так швидко зареаґував, я послабив бажання, і тієї ж миті господар втратив мій слід. Мені навіть здалося, ніби він обережно нюхає повітря, боячися знову натрапити на моє бажання, і справді хвилину він помовчав, а тоді, пояснивши щось, що називалося «хладоміронада», оголосив: тепер він читатиме свій найновіший твір, цикл гімнів плянетам, і показав при цьому указовим пальцем у мій бік, супроводжуючи свій палець довгим поясненням, сенс якого зводився до того, що, мовляв, важливо не про що хто пише, а як.

– Ви ж розумієте? – сказав господар і продекламував гімн кровообігові, у якому червоні й білі кров’яні тільця означали метафізичне добро і зло.

– Ви справді маєте мене на увазі? – майже пошепки спитав я, ніяковіючи, що він через голови присутніх звертається до мене і я через це почуваю себе ніби винним, та він уже сповіщав, як на закінчення він приберіг лірично-піднесений гімн до самого себе, який так і називався «Гімн мені», і я заспокоївся, вирішивши: напевно, він звертався в мій бік, не бачачи мене.

Потім біля господаря з’явилася дама, та сама, якій я тиснув руку, коли вона радилася зі збирачем автографів, нарікаючи на Адусю Адольдівну, і поруч неї власною персоною стояла Адуся Адольдівна, тримаючи крокодилячий футляр від магнетофона, який перед тим перебував у руках дами, щ0 славилася стрічками-листами до своєї приятельки, і щось гово. рила, і я подумав, що ця сама сцена зовсім недавно вже відбулася в мене на очах, коли господар імпровізував вірш поза чергою, а дама зі стрічкою, якою вона орудувала, як диском, пробувала пересилити його магнетофоном і як господар нагадував їй, що вона у нього в гостях, і як дама вибачалася.

Чого ж ця сцена продовжує відбуватися, коли вона вже відбулася, і я знаю, що вона відбулася, спохопився я раптом. Якщо я втрачу часову тяглість, я ніколи не охоплю подій, які в’яжуть мене з відвідувачем, а це означатиме, що всі мої розшуки марні і мені доведеться починати все спочатку. Звідки така розпорошеність уваги? Я мушу зробити над собою зусилля. Я мушу розвинути в собі пильність, яка працювала б незалежно від мого душевного стану, інакше я пропав, не на жарт схвилювався я. Я не маю права нічого перекрутити, бо тоді я ніколи не знайду ключа до історії з моїм відвідувачем. Час за певних обставин інколи видається однаковим. Проте це тільки так здається, бо він ніколи не однаковий, ніколи ніщо