Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Напевно тепер черга виступати дамі зі стрічкою-листом до приятельки, догадався я і, наче знайшовши нарешті ключ до того, що справді мало місце, почув, як Адуся Адольдівна скоромовкою пропонує дамі зі стрічкою допомогти слідкувати за апаратом і як дама зі стрічкою такою ж скоромовкою запевняє її, що вона і сама чудово орієнтується, як це робити, слава Богу, навчилася, і ломовим ліктем не підпускає Адусю Адольдівну до апарату, куди вона вкладає стрічку-лист, від чого Адуся Адольдівна чомусь дуже хвилюється.
– Дорога моя, ви робите не так, я вам тільки допомогу, – вимовляє Адуся Адольдівна так швидко, аж у мене мигтить в очах, – повірте мені, я знаю свій апарат ліпше, Ніж ви. Якщо ви мене не послухаєте, він попсує вам стрічку.
– Не турбуйтеся. З мене вистачить вашої допомоги. Я вам ніколи не забуду, як ви мені загасили неоціненну річ!
– Алеж я ненароком!
– Я не сказала, що навмисне, тільки що мені з того? Я зовсім не бажаю ризикувати. Кожна така плівка – дитина настрою, а настрій – неповторне явище. Мені ніколи вже не пощастило відтворити те, що ви знищили!
– Таж не будьте такі затяті, подумаєш, велике діло!
– Яка безсоромність! Тепер видно, що то ви навмисне зробили! Не вам судити, чи то велике діло! Ви!..
– Дорога моя, не хвилюйтеся, я не те мала на увазі, я вам хочу лише добра! Повірте мені, адже апарат мій, – говорила Адуся Адольдівна, марно пробуючи рукою сягнути клявішів, які берегла правиця дами зі стрічкою.
– Ну то й що з того, що ваш? Я вам так добре плачу за винайм, а з вашого боку..
– Дорога моя, заспокойтеся, подумайте!
– Мені нічого заспокоюватися, бо я спокійна. А щодо подумати, то я вже подумала, – сказала дама зі стрічкою, не здіймаючи правиці з клявішів, так ніби звідусіль чатували небезпеки загасити її стрічку-лист до приятельки, і раптом уся перевтілилася. Вона зробилася величезною і грубою, хоч, крізь її новий об’єм ніби просвічувалася первісна худорлявість, як нашарування древніх фресок з-під побіленого. З магнетофону виник голос, схожий на голосіння, яке трохи згодом виявилося не голосінням, і ліричним вступом, і кудись убік відсунув Адусю Адольдівну, хоча навіть якби Адуся Адольдівна і стояла б поруч, то і тоді я не помітив би її, настільки мене поглинуло перевтілення дами із стрічкою.
Кожному, хто глянув би на неї, одразу стало б ясно: у цю мить вона споживає джерела небесної благодаті. З таким виглядом напевно йшли вмирати перші християни, хоч перед дамою не виднілося ні левів, ні кострищ, де її кинули б потерпати за віру, а тільки височів магнетофон, на якому крутилася її стрічка-лист до приятельки, і за цим листом вона стежила, усім тілом переживаючи почуте.
Я глянув на гостей, силоміць відірвавши погляд від перевтіленої дами зі стрічкою і силкуючися позбутися невмотивованої незручности, ніби я став свідком того, що, ймовірно, не призначалося для сторонніх, рівночасно сподіваючись знайти виправдання моєї ненавмисної недискретности в підтвердженні, що й гості, мабуть, спостерігали це перевтілення.
Однак те, що явилося моєму поглядові, остаточно знітило мене. Я навіть подивився ще раз, припускаючи, може, у мене надто загострився зір, як це інколи трапляється від посиленого напруження, і тому я бачу те, що звичайному окові невловне, і в такому разі воно й справді ліпше не бачити, чого інші не бачать, хоч те, що гості не лише неуважно слухають, а й взагалі нічого не помічають з довкілля, так різко впадало в око, що на це не потребувалося ні особливого сприймання, ні надмірної спостережливости.
Я мимоволі якось уперше усвідомив, що мені ніколи досі не доводилося зустрічати нараз стількох людей з порожніми і одночасно несамовитими поглядами, які нічого не сприймають, крім самих себе, бувши занурені в себе по вінця, і це самозанурення ніби наростає.
Може, і справді ліпше покищо не дивитися на гостей, зважив я. Вони перебували так далеко звідси, аж мене обкидало морозом від самотности. Здається, навіть якби я раптом закричав, волаючи о поміч, мене ледве чи почули б. Зрештою, їх ніби охопило суцільне заціпеніння, і я завагався, чи вони взагалі ще здатні реаґувати на оточення, хоч я перед тим нібито й чув, як усі захоплювалися романом господині. Не тільки чув, а й бачив. Правда, не виключене, що вони реагували сліпо з пам’яті, як заведені наперед будильники, бож усі вони полишали тут лише тіла, поробившися відсутніми, і то в такий спосіб відсутніми, що від них віяло неспокоєм. від якого я починав тремтіти, хоч і не знав, як оформити цей неспокій у щось окресленіше, аби не відчувати моторошносги, бо в мене появилося раптом передчуття, як навколо мене наростає напруження, ніби от-от має статися щось страшне, від чого гості схопляться на ноги й кинуться з кручі, як свині, у які ввійшли біси, вигнані Христом із біснуватого.
Може таки ліпше піти, подумав я і побачив недалеко від себе господиню, яка, як мені здалося, пронесла транспарант, схожий на клясну дошку, з написом оранжовою крейдою: «Зміст життя». Я глянув у напрямі пюпітра і відзначив у пам’яті, що дама зі стрічкою-листом до приятельки вже не оберігала магнетофону від Адусі Адольдівни. Напевно час, який здавався мені лише миттю, тривав значно довше, і дама встигла програти лист, бо пюпітр відсунули до стіни і на його місці виступали шестирічні чи семирічні грубенькі, як кльоцики, близнюки, хлопець і дівчинка. Вони уповільнено танцювали, час від часу зупиняючись і проказуючи речитативом, мовляв, вони виконують ними самими створений балет, що, як і транспарант, мав назву «Зміст життя».
– Діти пішли в мене! – говорила господиня десь зовсім поблизу, і, хоч я не бачив ні її, ні її співбесідника, я звідкілясь знав, що вона говорить до пана з подвійними окулярами. – Вони моя гордість, моє надхнення, – доходив голос господині. – Зважте, цей балет
