Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
На допомогу Енн знову прийшло її почуття гумору. Вона ніколи не втрачала нагоди посміятися, хай навіть і з себе самої. Раптом Енн відчула, мовби дуже добре знає пана Весткота.
Він слухав її мовчки, смачно пахкаючи люлькою, а коли Енн закінчила свою оповідь, утішено кивнув.
— Виходить, я завдячую вам навіть більшим, ніж думав. Вона нізащо не наважилася б утекти, якби не ви. А Джарвіс Морроу не дозволив би себе дурити вдруге — я їхню кров добре знаю. Ох, на якій тонкій нитці все висіло! Я ваш покірний слуга до кінця моїх днів. А ви просто молодчина, що прийшли сюди, наслухавшись чуток про мою вдачу. Адже вам стільки всього розповідали, еге ж?
Енн кивнула. Бульдог примостив голову їй на коліна й лежав, із насолодою похропуючи.
— Усі запевняли, що ви гнівливий, дратівливий та злостивий, — відверто проказала вона.
— Певно, вам казали, що я тиран, замордував свою дружину, і всю сім’ю тримаю в залізних лабетах?
— Так, але я не приймала цих слів на віру, пане Весткот. Я розуміла, що Дові не могла б так любити вас, як вона любить, якби ви були справді такий поганий, яким змальовують вас чутки.
— Розумниця! Моя дружина була щасливою жінкою, панно Ширлі. А коли стара пані Маккомбер вам скаже, начеб я звів Моллі в могилу, вилайте її за мене. Даруйте такі грубощі. Моллі була вродлива — гарніша за Сибіллу. Яка біло-рожева шкіра, золотисто-каштанові коси, мерехтливі сині очі! Вона була найгарнішою жінкою в Саммерсайді. Звісно! Я не допустив би, щоб хтось прийшов до нашої церкви із дружиною, вродливішою, ніж моя. Я порядкував у домі, як годиться чоловікові, але тираном не був. Авжеж, я часом дратувався, проте Моллі звикла до цього, то вже й не зважала. Кожен має право зрідка посваритися із дружиною, хіба не так? Жінкам набридають одноманітні чоловіки. Та ще після кожної сварки я дарував їй кольє чи каблучку — чи іншу прикрасу. Жодна жінка в Саммерсайді не мала розкішніших коштовностей. Треба витягти їх і віддати Сибіллі.
Енн лукаво всміхнулася.
— А як же поеми Мільтона?
— Поеми Мільтона?.. Он ви про що! То був не Мільтон, а Теннісон. Я шаную Мільтона, та Альфреда не зношу — надто вже він солодкавий. Ті два останні рядки «Еноха Ардена» так мене розлютили, що я жбурнув книжку у вікно. Але назавтра підняв — через «Пісню сурмача».[54] Тому, хто написав це, я пробачив би що завгодно. І не кидав я її в ставок Джорджа Кларка — туди я кинув вишивання панни Прауті. Ви вже йдете? Лишіться й повечеряйте з нещасним стариганем, котрий зостався сам на світі без єдиної доньки.
— Даруйте, пане Весткот, але я не можу. Маю бути присутня на шкільній учительській нараді.
— Ну, та все одно, ми ще зустрінемось, коли повернеться Сибілла. Я ж муситиму влаштувати вечірку на честь молодят. Боже, який тягар ви зняли з моєї душі! Ви не уявляєте, яка нестерпна мені була сама думка про те, що доведеться поступитися й сказати: «Вона твоя». Тепер же мені тільки й треба, що вдати, ніби я вбитий горем, примирився з непоправним і згоден пробачити їй задля пам’яті її сердешної матері. Я все зроблю якнайкраще. Джарвіс ні про що не здогадається. І ви нікому не розказуйте.
— Не буду, — пообіцяла Енн.
Франклін Весткот чемно провів її до дверей. Бульдог сів і заскавулів їй услід.
На порозі Франклін Весткот витяг з рота люльку й легенько постукав нею Енн по плечі.
— Завжди пам’ятайте, — серйозно проказав він, — що є безліч способів здерти шкуру з кицьки. Можна зробити це так, що вона й не здогадається. Моє шанування Ребецці Дью. Мила стара кицька — якщо не гладити її проти шерсті. І дякую вам… дякую.
Додому Енн верталася в теплій надвечірній тиші. Туман розвіявся, вітер перемінився, а блідо-зелений колір неба обіцяв приморозки.
«Люди казали, що я не знаю Франкліна Весткота, — міркувала Енн. — Так, це правда: я його не знала. Але й вони теж».
— Як він це прийняв? — умирала від цікавості Ребекка Дью. Весь цей час вона сиділа, мов на голках.
— Зрештою не так і погано, — довірливо мовила Енн. — Я думаю, що з часом він пробачить Дові.
— Я ще в житті не стрічала нікого, хто міг би так умовляти людей, як ви, панно Ширлі, — захоплено відповіла Ребекка Дью. — Ото вже ви вмієте з ними раду давати.
— «Уранці діло розпочав, надвечір завершив — і поринув у сон, що так нелегко заслужив»,[55] — утомлено процитувала згодом Енн, вилазячи драбинкою на своє високе ліжко. — Та хай тільки хтось іще попросить моєї поради щодо втечі із женихом!
9
(Уривок із листа до Гілберта).
«Мене запросили на вечерю — завтра в однієї саммерсайдської дами. Я знаю, ти не повіриш, Гілберте, коли я скажу, що її прізвище — Томгаллон. Панна Мінерва Томгаллон. Ти напевне подумаєш, що я забагато читала Діккенса.
Коханий, хіба ти не радий, що твоє прізвище Блайт? Я нізащо не змогла б вийти за тебе, якби ти був Томгаллон. Уяви собі — Енн Томгаллон. Ні, це неможливо уявити.
Найвища честь у Саммерсайді — це запрошення в Дім Томгаллонів. Іншої назви він не має. Усі ці В'язові чи Каштанові Гаї — ні, це не для Томгаллонів.
Схоже, що колись тутешньою „королівською родиною“ були саме вони. Прінгли поряд із ними — не більш, ніж бліді тіні. Але тепер із усіх шести поколінь Томгаллонів лишилася в живих тільки панна Мінерва. Вона живе самотою у велетенськім домі на Квін-стріт — домі з височенними димарями, зеленими віконницями та вітражними шибками. Таких шиб немає більш ні в кого в Саммерсайді. Місця в її будинку стане для чотирьох сімей, та живуть у ньому лише вона сама, куховарка й покоївка. Він охайний і доглянутий, але щоразу, проминаючи його, я думаю, що цей дім покинуло життя.
Панна Мінерва майже ніде не буває, окрім англіканської церкви. Я познайомилася з нею щойно кілька тижнів тому, коли
