Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері

Енн не була певна, чи хоче проводити ніч у Домі Томгаллонів. Проте вертатися до Шелестких Тополь у березневу бурю їй теж не хотілося. Отож вони зіграли в «двадцять п’ять» — панна Мінерва так захопилася, що й перестала розповідати жахіття — і попоїли перед сном. Вони їли цинамонові грінки й пили какао зі старих, тонких і дуже гарних томгаллонівських чашок.

Нарешті панна Мінерва відвела її в кімнату для гостей — на щастя, як спершу подумала Енн, не в ту, де її сестру залила нагла кров.

— Це спальня тітки Аннабелли, — мовила панна Мінерва, запалюючи свічки в срібних свічниках на доволі вишуканому зеленому туалетному столику й вимикаючи гасовий пальник, бо ж колись Метью Томгаллон задмухнув був такий пальник, і Метью Томгаллона не стало. — Вона була найвродливіша з усіх Томгаллонів. Ось її портрет над дзеркалом. Бачите, як гордо в неї складені вуста? Вона пошила цю химерну ковдру з різних клаптиків. Надіюся, вам буде зручно тут, моя люба. Мері провітрила постіль і поклала в ліжко дві гарячі цеглини. І цю нічну сорочку вона теж провітрила для вас, — панна Мінерва вказала на широченне фланелеве вбрання, що висіло на стільці й нестерпно тхнуло нафталіном. — Надіюся, вона вам пасуватиме. Її не вдягали, відколи в ній померла бідолашна мама. Ох, ледь не забула вам сказати, — докинула панна Мінерва вже від дверей, — що Оскар Томгаллон два дні пролежав мертвий — тут, у цій кімнаті, — а тоді воскрес. Але вони не хотіли, щоб він воскресав! Ось у чім трагедія. Добраніч, моя люба, спіть міцно.

Енн не знала, чи вдасться їй тут заснути. Кімната раптом видалася їй чужою, дивною, дещо ворожою. Та хіба нічого дивного немає в будь-якій кімнаті, де минули життя кількох поколінь? Тут чаїлася смерть… і кохання квітнуло, мов троянда… тут народжувалися діти, вирували сподівання й пристрасті. Тут було повно колишніх загуслих страхів.

Однак це й справді був доволі моторошний старий будинок, де звідусіль визирали привиди колишньої ненависті й тяжких розчарувань, де гніздилися бридкі темні справи, котрих ніхто й ніколи не витяг на світло й котрі тепер гнили по закутках і щілинах кімнат. Забагато жінок, мабуть, лило тут сльози. У ялинах за вікном скиглив і схлипував вітер. На мить Енн захотілося втекти, незважаючи на жодну бурю.

Та потім вона рішучо опанувала себе й прикликала на допомогу здоровий глузд. Адже якщо багато років тому тут відбувалися жаскі трагедії, то часом мали відбуватися й кумедні, радісні події. Тут танцювали й ділилися своїми чарівними таємницями веселі юні дівчата, тут народжувалися пухкенькі дітлахи, тут були весілля й бали, сміх і музика. Тітка Софія, що пекла смачний бісквіт, була, напевне, дуже приємною жінкою, а непрощений Річард — галантним кавалером.

— Я подумаю про це й ляжу в ліжко. Ох і ковдра! Цікаво, чи мій сон тут буде так само химерний, як і вона? І це кімната для гостей! Ніколи не забуду, який трепет охоплював мене раніше, коли доводилося спати в чиїйсь кімнаті для гостей.

Енн розпустила коси й розчесалася під самісіньким носом Аннабелли Томгаллон, котра дивилася на неї з виразом погорди, марнославства й зарозумілості від усвідомлення власної вроди. Глянувши на себе в дзеркало, дівчина здригнулася. Хтозна, чиї обличчя майнуть у нім? Може, обличчя всіх тих сумних і нещасних жінок, що колись теж дивилися в нього. Вона відважно розчахнула двері шафи, майже очікуючи, що звідти на неї випадуть незліченні скелети, і повісила туди сукню. Потім спокійно влаштувалася на прямому стільці, весь вигляд якого свідчив про те, що сісти на нього — означає завдати йому смертельної кривди, і роззулася. Потім наділа фланелеву нічну сорочку, задмухнула свічки й пірнула в ліжко, що його Мері приємно нагріла цеглинами. Якийсь час Енн не давали заснути стукіт дощових крапель у шиби та глухі стогони вітру під низько навислим дахом. Та невдовзі вона забула про всі трагедії Томгаллонів і проспала без турбот і сновидінь, аж доки перед очима її постали темні ялини на тлі червоного світанкового неба.

— Я невимовно рада була приймати вас у себе в гостях, моя люба, — мовила панна Мінерва, коли Енн після сніданку зібралася додому. — Ми дуже весело провели час, адже так? Хоч я так довго жила сама, що замалим не розучилася вести бесіду. І марно й казати, яка то втіха — зустріти таку милу, незіпсовану дівчину в наш легковажний час. Я не сказала вам учора, та це був мій день народження, і великою приємністю для мене стало ваше молоде товариство. Тепер немає нікого, хто пам’ятав би про мій день народження, — панна Мінерва легенько зітхнула, — а колись таких було чимало.

— Ви, напевне, мусили вислухати моторошну хроніку, — припустила того вечора тітонька Четті.

— Ох, тітонько Четті, невже все те, про що розповіла мені панна Мінерва, було насправді?

— Хай як це дивно, але так, — відказала тітонька Четті. — Багато страшних речей сталося в родині Томгаллонів, панно Ширлі.

— Не більше, мабуть, ніж у будь-якій родині, що налічує шість поколінь, — озвалася тітонька Кейт.

— О, я думаю, більше. Здається, на них і справді лежить прокляття. Так багато з них померли наглою чи насильницькою смертю. Звісно, весь їхній рід був схильний до божевілля — це всі знають. Саме по собі прокляття… та я чула давню легенду… вже не пригадую точно… про теслю, що будував дім і прокляв його. Там було щось із угодою — начебто старий Пол Томгаллон змушував його в усьому дотримуватися усіх її пунктів, і той геть зубожів, бо дім коштував значно більше, ніж він собі думав.

— Панна Мінерва ледь не пишається тим прокляттям, — завважила Енн.

— Сердешна старенька, це все, що в неї зосталося, — мовила Ребекка Дью.

Енн усміхнулася, почувши, як статечну панну Мінерву кличуть «сердешною старенькою». Вона рушила до себе в башту й написала Гілбертові: «Я гадала, що Дім Томгаллонів — це старе сонне місце, де ніколи нічого не відбувається. Що ж, хай там нічого й не відбувається тепер, але ж явно відбувалося КОЛИСЬ. Маленька Елізабет розповідає мені про Завтра. Але старий Дім Томгаллонів — це Вчора. Я тішуся, що не живу в Учора, і що Завтра — усе ще мій друг.

Авжеж, панна Мінерва, як і всі Томгаллони, любить бути