Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
— Звісно, він буде жахливий… просто жахливий, — мовила Дові, — але він тебе не вб’є. Ох, Енн, ти не знаєш… не уявляєш, як безпечно тепер мені з Джарвісом.
Доки Енн повернулася додому, Ребекка Дью дійшла до того стану, коли мусила задовольнити свою цікавість або здуріти. У нічній сорочці та фланелевій пов’язці на голові вона рушила слідом за Енн у башту, де й вислухала всю історію.
— Оце, мабуть, і є справжнє життя, — саркастично мовила вона. — Але я тішуся, що Франклін Весткот дістав по заслузі, та й пані Маккомбер зрадіє. Хоч вам я не заздрю — ви мусите нести йому цю прикру звістку. Він лютуватиме й напевне вам нагрубіянить. Ох, панно Ширлі, на вашому місці я нині й повік не склепила б.
— Навряд чи це буде приємна зустріч, — сумовито згодилася Енн.
8
Наступного вечора Енн помандрувала до В’язового Гаю, бредучи сонною околицею, оповитою листопадовим туманом, і тривога гнітила все її єство. Доручення не випадало назвати приємним. Звісно, як сказала Дові, Франклін Весткот її не вб’є. Енн і не боялася фізичного насильства, хоч, коли все, що про нього казали, було правдою, він міг чимсь у неї пожбурити. Чи буде його душити гнів? Енн іще ніколи не бачила людей, котрих душить гнів, та це видовище їй уявлялося доволі огидним. Проте, імовірно, він удасться до своєї сумнозвісної в’їдливої іронії, котра лякала Енн у будь-кого, байдуже, чоловіка чи жінки. Вона завжди боляче ранила її, лишаючи на серці пухирі, що пекли й саднили ще багато місяців потому.
«Тітонька Джеймсіна казала: „Ніколи — якщо тільки можна цього уникнути — не принось нікому сумних звісток“, — міркувала Енн. — І вона, як завжди, мала слушність. Ну, от я й прийшла».
В’язовий Гай був старим будинком, із башточками на кожному розі й круглим куполом посеред даху. На горішній сходинці попід вхідними дверима лежав бульдог.
«Вони, коли вже вчепляться, то не відпустять», — пригадала собі Енн. Чи не краще їй піти до бічних дверей? Та невдовзі думка про те, що Франклін Весткот, можливо, спостерігає за нею з вікна, підбадьорила дівчину. Вона не покаже йому, що боїться його собаки. Високо тримаючи голову, Енн рішуче пройшла сходами повз бульдога й подзвонила. Пес не ворухнувся. Енн глянула на нього через плече: той, без жодного сумніву, спав.
З’ясувалося, що Франкліна Весткота немає, проте його чекали в будь-яку мить, бо ж саме о цій порі прибував поїзд із Шарлоттауна. Тітка Меггі провела гостю до кімнати, яку назвала «біблітекою», і лишила там. Пес прокинувся, подибав слідом за ними й улігся коло ніг Енн.
«Біблітека» сподобалася дівчині. То була світла кімната з вицвілими шпалерами на стінах, затишним полум’ям у каміні й ведмежими шкурами, що лежали на потертім червонім килимі. Утім, ні в книжках, ні в люльках Франклін Весткот вочевидь собі не відмовляв.
Невдовзі Енн почула, як він зайшов у дім. Повісивши пальто й капелюха, він зупинився у дверях бібліотеки з рішучим і насупленим виглядом. Енн пригадала, що, коли побачила його вперше, він здався їй схожим на шляхетного пірата, і тепер у неї виникло достоту те саме враження.
— А, це ви, — мовив він доволі непривітно. — Ну, і що ж вам треба?
Він навіть не простягнув їй руки. Із цих двох, подумала Енн, пес, безперечно, чемніший.
— Пане Весткот, прошу, вислухайте мене терпляче, перш ніж…
— Я терплячий… дуже терплячий. Продовжуйте!
Енн вирішила, що з такою людиною як Франклін Весткот не слід ходити околяса.
— Я прийшла сказати вам, — відважно мовила вона, — що Дові вийшла заміж за Джарвіса Морроу.
Вона замовкла в очікуванні землетрусу. Проте нічого не сталося. На худім засмаглім обличчі Франкліна Весткота не здригнувся жоден м’яз. Він підійшов і сів у шкіряне крісло з вигнутими ніжками навпроти Енн.
— Коли? — запитав пан Весткот.
— Учора ввечері, у домі його сестри, — відповіла Енн.
Франклін Весткот глянув на неї світло-карими очима з-під низько навислих сивих брів. Зненацька Енн спробувала уявити його маленьким хлопчиком. Аж ось він закинув голову й за звичкою безгучно розсміявся.
— Пане Весткот, прошу вас, вибачте Дові, — палко мовила Енн. Тепер, коли найгірше було сказано, вона знов могла заговорити. — То була не її провина…
— Закладаюся, що не її, — відповів Франклін Весткот.
Чи намагався він зіронізувати?
— Ні, в усьому винна я, — просто й відчайдушно пояснила Енн. — Я порадила їй уте… вийти заміж… я змусила її. Тож, будь ласка, пробачте їй, пане Весткот.
Франклін Весткот спокійно взяв люльку й почав її натоптувати.
— Якщо ви, панно Ширлі, справді змусили Сибіллу втекти із Джарвісом Морроу, то зробили більше, ніж я міг би сподіватися від будь-кого. Я вже боявся, що їй на це снаги не стане. Тоді я мав би поступитися — а, Боже, як ми, Весткоти, ненавидимо поступатися! Ви врятували мою репутацію, панно Ширлі, і я вам глибоко вдячний.
Запала довга мовчанка, упродовж якої Франклін Весткот натоптував люльку й із лукавим вогником в очах поглядав на Енн. Вона ж геть розгубилася й не знала, що сказати.
— Напевне, — мовив він, — ви прийшли сюди, тремтячи від жаху, що мусите нести мені цю страхітливу звістку?
— Так, — дещо уривчасто сказала Енн.
Франклін Весткот безгучно розсміявся.
— Дарма ви боялися. Ви не могли принести мені кращої звістки, ніж ця. Бачте, я обрав Джарвіса Морроу для Сибілли, ще коли вони були дітьми. Щойно інші хлопці залицялися до неї, я проганяв їх. Тоді Джарвіс і звернув на неї увагу. От він покаже старому! Але за ним так умлівали всі дівчата, що я ледь міг повірити у свою надзвичайну удачу, коли він щиро закохався в Сибіллу. І я розробив план. Я ж сім’ю Морроу знаю, як свої п’ять пальців. Ви не знаєте — вони хороші люди, та їхні чоловіки не хочуть того, що можуть отримати легко, натомість рішуче прагнуть здобути те, що, як їм кажуть, не для них. Вони завжди діють навспак. Джарвісів батько розбив серця трьох дівчат — лиш тому, що їхні сім’ї віддавали їх за нього з руками й ногами. І у випадку із Джарвісом я знав, як воно буде — Сибілла в нього безтямно закохається й швидко йому набридне. Я знав, що він утратить до неї цікавість, якщо її буде надто легко здобути. Тож я заборонив йому приходити, а Сибіллі — розмовляти з ним, і загалом бездоганно виконав роль суворого батька.
