Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
— Ребекко, ви лише…
— Ні, пані Маккомбер, я вам не хробак і не ганчірка. Що ж, я засвоїла урок… цінний урок. Ніколи більше я не даруватиму сердечного тепла жодній тварині будь-якого роду. Якби ж то ви зробили це відверто й чесно… але потай від мене… так зневажити мене! Я ніколи не чула ні про що настільки нице! Та хто я така, щоб сподіватися, що хтось на МЕНЕ зглянеться!
— Ребекко, — у відчаї мовила тітонька Кейт, — якщо ви так хочете, ми заберемо Димка назад.
— Чому ж ви раніше про це не сказали? — скрикнула Ребекка Дью. — Хоч я й сумніваюся. Джейн Едмондс напевне вчепилася в нього. Хіба вона погодиться його віддати?
— Я думаю, вона погодиться, — відповіла тітонька Кейт, що геть розтанула, мов сніг під літнім сонцем. — А якщо він повернеться, ви ж не покинете нас, правда, Ребекко?
— Я подумаю про це, — зронила Ребекка Дыо з виглядом людини, котра йде на величезну поступку.
Назавтра тітонька Четті принесла Димка додому в закритому кошику. Я завважила погляд, яким вона обмінялася з тітонькою Кейт, коли Ребекка віднесла кота на кухню, причинивши за собою двері. Цікаво! Невже це все ретельно спланували вдови з допомогою Джейн Едмондс?
Відтоді Ребекка ні разу не поскаржилася на Димка, а коли вона виходить кликати його додому, у голосі її лунає перемога, мовби вона хоче заявити всьому Саммерсайду, що Димко знову там, де мусить бути, а їй укотре вдалося взяти гору над удовами!»
10
Темного й вітряного березневого вечора, коли навіть хмари линули в небі стрімко, немовби кудись поспішали, Енн плавно піднімалася трьома прогонами низьких широких сходів, обабіч яких стриміли масивні кам’яні урни і ще масивніші кам’яні леви, до парадних дверей Дому Томгаллонів. Зазвичай, коли Енн минала його потемки, він був хмурний та понурий, і лиш в одному-двох його вікнах блискотіли тьмяні вогники. Тепер же він сяяв зусібіч — навіть у флігелях з обох боків дому світилося так, наче панна Мінерва приймала у себе в гостях ціле місто. Енн знітилася, споглядаючи таку ілюмінацію на свою честь, і вже пошкодувала, що не вбрала кремового плаття.
Утім, їй прегарно личила й сукня із зеленого серпанку; вочевидь, такої думки була й панна Мінерва, яка поводилася з гостею напрочуд сердечно. Сама панна Мінерва була велична, мов королева, у чорній оксамитовій сукні, з діамантовим гребенем у пишному темному ледь сивуватому волоссі та важкою брошкою, що являла собою камею в довгім пасмі з голови котрогось із покійних Томгаллонів. І хоч усе вбрання її було дещо старомодне, панна Мінерва трималася в ньому з такою гідністю, що воно, мов королівські шати, здавалося не приналежним до жодної епохи.
— Ласкаво прошу в Дім Томгаллонів, моя люба, — сказала вона, простягаючи кощаву руку, так само щедро всипану діамантами. — Я дуже рада вітати вас тут.
— Я…
— Колись Дім Томгаллонів завжди був прихистком юності й краси. Ми влаштовували тут вечірки й приймали безліч знаменитостей, — розповідала панна Мінерва, ведучи Енн до стрімких широких сходів бляклим червоним оксамитовим килимом. — Але тепер усе змінилося. У мене зрідка бувають гості. Я — остання з Томгаллонів. Можливо, це й на краще. Бачте, моя люба, на нашій родині лежить прокляття.
Останнє слово панна Мінерва вимовила таким похмурим, таємничо-жаским тоном, що Енн здригнулася. Прокляття родини Томгаллонів! Оце назва для оповідання!
— Це сходи, з яких упав і зламав собі шию мій прадід Томгаллон під час вечірки із нагоди переїзду в новий дім. Цей будинок був освячений людською кров’ю. Він упав отам.
Панна Мінерва так драматично вказала довгим білим пальцем на тигрову шкуру в передпокої, що Енн майже побачила, як на ній умирає прадід Томгаллон. Не знаючи, що відповісти, вона обмежилася хіба незначущим вигуком «Ох!»
Панна Мінерва повела Енн коридором, де на стінах висіли портрети й фотографії колись вродливих і живих мешканців її будинку, а в шибі наприкінці мерехтів славетний вітраж, до просторої та вишуканої кімнати для гостей. Високе горіхове ліжко з велетенською спинкою було вкрите такою розкішною шовковою ковдрою, що покласти на неї пальто й капелюха здавалося Енн святотатством.
— У вас такі гарні коси, моя люба, — захоплено мовила панна Мінерва. — Мені завжди подобалися руді коси. У моєї тітки Лідії були такі. Єдина руда з-між усіх Томгаллонів. Якось вона розчісувалася в північній спальні й підпалила їх від свічки. Охоплена полум’ям, вона із криком кинулася вниз, до передпокою. Усе це через прокляття, моя люба, усе через прокляття.
— Вона…
— Ні, вона не померла від опіків, але втратила всю свою вроду. Тітка Лідія була дуже вродлива й марнославна. Відтоді й аж до смерті вона не виходила з дому, та ще звеліла поховати себе в закритій труні, щоб ніхто не бачив її пошрамованого лиця. Чи не хочете ви, моя люба, сісти тут і зняти калоші? Це дуже зручне крісло. У нім померла моя сестра, коли її нагла кров залила. Вона була вдовою й знов оселилася тут по смерті чоловіка. Її дочка загинула на нашій кухні, перекинувши на себе казан із окропом. Трагічна смерть для дитини, чи не так?
— Ох, це…
— Та ми принаймні знали, як вона померла. А от моя єдинокровна тітка Еліза — тобто вона була б моєю тіткою, якби жила — та просто зникла, коли їй було шість років. Ніхто так і не дізнався, що з нею сталося.
— Але, звісно…
— Її шукали всюди, проте жодних слідів не знайшли. Пішла чутка, що це її мати — мачуха моєї матері — зазнала в такий спосіб кари за жорстоке ставлення до сироти, небоги мого діда, яка теж тут росла. Якось, одного спекотного літнього дня, вона замкнула дівчинку в комірчині на горищі, а коли відімкнула — дитина вже лежала мертва. Подейкували, буцім зникнення рідної дитини стало їй відплатою за це, та я вважаю, що вся річ у нашому проклятті.
— Хто ж міг…
— Який високий підйом у вас, моя люба! Моїм підйомом колись теж захоплювалися. Казали, що під ним міг пройти струмінь води — це свідчить про аристократичне походження.
Панна Мінерва скромно відхилила оксамитову спідницю й продемонструвала, поза сумнівом, усе ще дуже гарну й витончену ніжку.
— Авжеж…
