Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
А потім, перед пізньою вечерею, замислене споглядання рук у срібній чаші на вмивання. Власних рук. Що вони робитимуть? І далі хапатимуть та відпускатимуть? Ні. Всі намагалися робити щось одне, а потім протилежне. Бралися всі, дій не було ніяких.
Не було ніяких дій, крім хіба в ченців-місіонерів. Король, спостерігши їхні вистави, сам надав їм привілеї. Він називав їх улюбленими братами, бо ніхто ніколи не був такий близький йому. Їм буквально дозволили й у земному житті зберігати свої прибрані ролі й ходити в новому значенні, бо король до нестями прагнув, щоб вони надихнули якомога більше людей і залучили їх до своїх енергійних дій, у яких був порядок. А він сам хотів лише вчитися від ченців. Хіба немає на ньому, точнісінько як і на них, знаків та одягу, сповнених значення? Придивляючись до них, він, певне, вважав, що йому слід навчитись, як ходити і як відходити, висловлюватись та ухилятись, щоб не лишалося жодного сумніву. Несвітські надії заполонили йому серце. В миготливо освітленій і мов заволоченій туманом залі монастиря Святої Трійці він сидів день у день на найкращому місці й підскакував від збудження та зосереджувався, мов учень. Інші плакали, а він стримував у душі сяйливі сльози й лише стискав собі холодні руки, щоб мати силу дивитися. Інколи в мить напруги, коли якийсь актор, проказавши свої слова, раптом виходив за межі поля зору його широко розплющених очей, він піднімав голову й лякався: чи давно святий Михайло вгорі підступив до краю балкона у своєму лискучому срібному обладунку?
У такі миті король випростувався. Озирався, немов мав щось вирішити. Він уже майже бачив протилежність тієї дії: грубу, моторошну, profane passion[79], в якій він брав участь. Але це одразу минало. Всі ворушилися без сенсу. Запалені смолоскипи з'являлися і зникали, відкидаючи безформні тіні на склепіння вгорі. Якісь незнайомі люди смикали його. Він хотів грати, але з його вуст не виходило нічого, його рухи не породжували жестів. Люди так дивно товклися навколо нього, що йому здалося, ніби він має нести хрест. І хотів зачекати, щоб вони принесли той хрест. Але вони були сильніші й мало-помалу відпихали його.
Зовні багато чого вже змінилося. Не знаю, як саме. Але в душі й перед тобою, мій Боже, в душі й перед тобою, Господи-глядачу: хіба ми не беремо участь у виставі? Звісно, ми з'ясували, що не знаємо ролі, ми шукаємо дзеркало й хочемо зняти грим, прибрати фальш і стати справжніми. Але десь пристає до нас якась частка старого маскування, про яку ми забули. В наших бровах лишається слід штучного подиву, ми не помічаємо, що кутик наших вуст викривлений. Отак ми й ходимо — як посміховисько, як половинчаста сутність: ані щось справжнє, ані актор.
Це сталося в театрі в Оранжі. Навіть не придивившись як слід, лише помітивши мальовничі уламки, що тепер укривали фасад, я зайшов крізь невеличкі скляні двері воротаря. Я опинився міме повалених колон і невисоких стебел алтеї, але вони тільки на мить приховали від мене відкриту мушлю лав на схилі пагорба, яка, поділена тінями пополудня, видавалася величезним увігнутим сонячним годинником. Я швидко пішов до нього. Піднімаючись поміж рядами для глядачів, я відчув свою мізерність на їхньому тлі. Вгорі, трохи вище від мене, стояли, розійшовшись у різні боки, кілька іноземців і озирали все з недбалою цікавістю; їхній одяг був неприємно виразний, а про масштаб тих постатей не варто й згадувати. Якусь мить вони споглядали мене й дивувалися, що я такий маленький. Це спонукало мене розвернутися.
Ох, я був цілком непідготований! Почалася вистава. Йшла незмірна надлюдська драма, драма могутньої сценічної стіни, тричі поділеної по вертикалі, стіни, що гриміла величчю, майже нищівної, і раптом стриманої у своїй надмірності.
Я піддався радісному збентеженню. Ота стіна, що височить переді мною, помережана тінями і схожа через те на обличчя з нагромадженою пітьмою у вустах посередині, обмежена зверху однаковими локонами зачіски, на яку скидався карниз угорі, — це ж яскрава антична маска, яка все затуляє і за якою світ зводиться до обличчя. Тут, у цьому великому амфітеатрі панує якесь пусте буття, що чекає і всотує: все, що відбувалося, опинилося там — боги і доля. А далі (якщо глянути вгору), понад краєм стіни, неслися у вічність небеса.
Та мить, як я розумію тепер, назавжди відохотила мене від наших театрів. Що я там маю робити? Що я маю робити перед сценою, з якої забрали цю стіну (схожу на іконостас російської церкви), бо дія-вистава вже не має сили пройти крізь її міцне мурування, — дія, що схожа на газ і мала б проступати у вигляді сконденсованих важких і повних олійних крапель. Тепер п'єси розкришуються крізь грубе сито сцени й лежать купою, поки їх приберуть. Це та сама недосконала реальність, що виповнює вулиці та будинки, тільки тут її збирається більше, ніж годен умістити один вечір. (Але ж будьмо відверті, ми не маємо театру, бо не маємо й Бога: адже для них потрібна спільність. Кожен має свої особливі думки і страхи й дає іншим людям поглянути на них тільки тією мірою, якою це пасує йому й дає користь. Ми ненастанно розбавляємо наше розуміння, щоб його вистачило, замість закликати спорудити спільний захисний мур, за яким незбагненне має час зосередитись і напружитись.)[80]
Якби ми мали театр, чи стояла б там ти, трагічна, завжди така маленька, оголена і беззахисна перед тими, які задовольняють свою пусту цікавість видовищем твоїх мук? Ти, несказанно зворушлива, передбачала реальність своїх мук ще тоді у Вероні, коли ти, ще майже дитина, грала в театр і тримала перед собою чисті троянди, немов замаскований фасад, який мав ще більше приховати тебе.
Звісно,
