Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Алма тихенько встала й перейшла на другий бік ділянки з брилами, щоб іще раз глянути на свої колонії моху. Їй було так добре і спокійно. Яка ж приємна людина — той містер Пайк! Цікаво, як довго він гостюватиме в Білому Акрі. Може, їй вдасться вмовити його зостатися на ціле літо. Яке б то було щастя — жити поруч з такою приязною, допитливою особою! Він би став їй за молодшого брата.
Вона ніколи не уявляла собі, як це — мати молодшого брата, а тепер їй страшенно захотілося, щоб він у неї був, і щоб ним став не хто інший, як Емброз Пайк. Треба буде поговорити з батьком. Якби він погодився зостатися, вони б могли облаштувати для нього художню майстерню в одній зі старих молочарень.
Минуло десь із півгодини, коли Алма помітила, що містер Пайк заворушився. Вона повернулася до нього.
— Ви заснули, — всміхнулася вона.
— Е ні, — заперечив він, — мене здолав сон.
Все ще розкинувшись на траві, він потягнувся, наче кіт або немовля. Здавалося, він анітрохи не зніяковів через те, що задрімав перед очима в Алми, та й сама Алма не почувалася незручно.
— Ви, мабуть, втомилися, містере Пайк.
— Я почуваюся втомленим уже не перший рік.
Він сів, позіхнув і начепив на голову капелюх.
— Але ви дуже доброзичлива людина — отак дозволили мені трохи перепочити! Дякую!
— А ви були доброзичливі, вислухавши мої історії про мох.
— Мені було дуже приємно їх слухати. Сподіваюся почути ще. Засинаючи, я подумав, що вашому життю можна позаздрити, міс Віттекер. Тільки подумати — ви маєте змогу ціле життя присвятити дослідженню такої довершеної й витонченої рослини, як мох — ще й у затишку родини, яка вас любить.
— А по-моєму, для людини, яка вісімнадцять років прожила в джунглях Центральної Америки, моє життя мало б видаватися нудним.
— Анітрохи. Чесно кажучи, я мріяв про життя, яке було б трішки нуднішим за те, що я вів досі.
— Будьте обережні зі своїми бажаннями, містере Пайк. Нудне життя не таке цікаве, як ви собі гадаєте!
Він розсміявся. Алма підійшла ближче й, підгорнувши поділ сукні, сіла на траву поруч з ним.
— Хочу вам у дечому зізнатися, містере Пайк, — сказала вона. — Інколи мене лякає думка про те, що цей мох не має аніякісінької користі й цінності. Мені хочеться мати щось блискуче, щось розкішне, щоб запропонувати світу — як-от ваші малюнки орхідей. Я старанна й організована, але мені бракує яскраво вираженого таланту.
— Себто ви працьовиті, але не самобутні?
— Так! — відповіла Алма. — Саме так! Точно.
— Ет! — вигукнув він. — Я вам не вірю. Цікаво, навіщо ви взагалі стараєтеся повірити в такі дурниці?
— Ви маєте добре серце, містере Пайк. Сьогодні по обіді ви щедро обдарували одну немолоду панну своєю увагою. Але я знаю, чого насправді вартує моє життя. Моя робота серед цих брил цікавить хіба що корів і ворон, які цілими днями тільки те й роблять, що дивляться на мене.
— Корови й ворони прекрасно тямлять у талантах, міс Віттекер. Повірте мені на слово — я багато років малював виключно заради їхньої розваги.
Того дня Джордж Гокс склав їм товариство за вечерею у Білому Акрі. Джордж мав уперше побачитися з Емброзом Пайком і страшенно через це хвилювався — принаймні так, як може хвилюватися такий поважний старший чоловік, як він.
— Для мене велика честь познайомитися з вами, — усміхнувся Джордж. — Ваші роботи дали мені невимовну втіху.
Алму зворушила щирість Джорджа. Вона знала те, про що її приятель не міг розповісти художникові, — що весь минулий рік в оселі Гокса панував біль і страждання, а орхідеї Емброза Пайка звільнили його, хай і ненадовго, з тенет безпросвіття.
— Щиро дякую вам за такі підбадьорливі слова, — відповів містер Пайк.
— На жаль, моя подяка — це єдина винагорода, яку я можу наразі запропонувати, але вона від щирого серця.
Що ж до Генрі Віттекера, то він того вечора був у поганому настрої. Алма ще з відстані десяти кроків це побачила — краще б батько не вечеряв разом з ними! Вона забула попередити гостя про різку вдачу Генрі і тепер про це шкодувала. Бідолашного містера Пайка без його відома кинули на поталу вовкові, а вовк був явно голодний і розлючений. Крім того, Джорджеві чи їй самій треба було захопити з собою котресь із надзвичайних зображень орхідеї, щоб показати батькові, бо тепер виходило, що Генрі уявлення не мав, хто такий Емброз Пайк — знав тільки, що він ловець за орхідеями і художник, а такі люди в нього захоплення не викликали.
Не дивно, що відразу все пішло не так.
— Ану нагадай, що то за один? — запитав батько, дивлячись просто в очі новому гостю.
— Це містер Емброз Пайк, — відповіла Алма. — Як я вже тобі казала, він — природознавець і художник, з яким недавно познайомився Джордж. Він, тату, малює найвишуканіші ілюстрації орхідей, які я бачила в своєму житті.
— Ви малюєте орхідеї? — перепитав Генрі містера Пайка таким тоном, ніби спитав: «Ви грабуєте вдів?».
— Намагаюся, сер.
— Всі намагаються намалювати орхідеї, — буркнув Генрі. — Тут нема нічого нового.
— Слушне зауваження, сер.
— Що ж такого особливого в ваших орхідеях?
Містер Пайк задумався над його запитанням.
— Не знаю, що вам відповісти, — зізнався він. — Не впевнений, що в них є щось особливе, сер, крім того, що більше нічим я в житті не займаюся. Останні років двадцять я тільки те й робив, що малював орхідеї.
— Ну й безглузда робота!
— Не можу з вами погодитися, містере Віттекер, — незворушно відповів художник. — Лише тому, що я не можу назвати це роботою.
— А як ви тоді заробляєте на життя?
— Знову ж таки слушне зауваження. Але як ви, мабуть, бачите з мого вбрання, я, можна сказати, взагалі не заробляю.
— Я б таким не хвалився на людях, молодий чоловіче.
— Повірте мені, сер, я й не хвалюся.
Генрі придивився до нього, розгледівши і зношений костюм, і кошлату бороду.
— А що ж тоді сталося? — запитав він. — Чому ви бідні як церковна миша? Що, спустили всі гроші на вітер?
— Тату… — спробувала втрутитися Алма.
