Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

— Слуга просто занесе її у вашу кімнату, містере Пайк. Вона стоятиме коло вашого ліжка й чекатиме вас.

Той зніяковіло похитав головою.

— Ну звісно, — сказав. — Оце я дурницю бовкнув. Перепрошую. Я не звик до слуг і всього такого.

— Ви б хотіли тримати валізу при собі?

— Ні, ні. Пробачте, що я так відреагував, міс Віттекер. Але коли то ваш єдиний пожиток, трохи хвилюєшся, коли незнайомець кудись його несе!

— Ви маєте далеко не єдиний пожиток, містере Пайк. У вас є винятковий художній талант, якого ні я, ні містер Гокс ще ні в кого не зустрічали.

Він розсміявся.

— Ох! Дуже мило з вашого боку, міс Віттекер. Але в тій валізі — все решта, що я маю в цьому житті, і ті дрібнички мають для мене, мабуть, вищу цінність!

Тепер і Алма засміялася. Між ними не зосталося і крихти тієї стриманості, що зазвичай панує між двома незнайомцями. Може, її й узагалі не було.

— А тепер розкажіть мені, міс Віттекер, — повеселіло сказав гість, — які ще дивовижі існують у Білому Акрі? І чи правда, що ви, як мені казали, досліджуєте мох?

Ось як не минуло й години, а вони вже стояли пліч-о-пліч біля валунів, обговорюючи Dicranum. Алма збиралася спочатку показати йому орхідеї. Точніше, вона взагалі не мала жодного наміру показувати йому мох — бо досі він нікого не цікавив — але коли мова зайшла про її роботу, містер Пайк наполіг, щоб вона провела його до каменів.

— Мушу попередити вас, містере Пайк, — сказала вона, коли вони йшли разом через поле, — що більшість людей не бачить у моху нічого цікавого.

— Мене це анітрохи не лякає, — відказав той, — бо я завжди захоплювався темами, які іншим людям здаються нудними.

— О, я теж, — сказала Алма.

— Але скажіть, міс Віттекер, чим саме вас зацікавив мох?

— Своєю гідністю, — не задумуючись, відповіла Алма. — А ще спокоєм і розумом. Мені подобається, що на момент дослідження він недоторканний. Не так, як більші чи цінніші рослини, що їх уже розглядали й обмацували юрби ботаніків. Крім того, мене захоплює його скромність. Краса моху — в його вишуканій стриманості. Всі решта представники рослинного світу виглядають супроти моху простацькими і грубими. Розумієте, що я маю на увазі? Знаєте, як ото більші, яскравіші квіти часом схожі на недоумкуватих блазнів — стоять собі, ошелешені й безсилі, і тільки кивають, роззявивши рота?

— Вітаю вас, міс Віттекер. Ви щойно ідеально описали родину орхідей.

Алма охнула й затулила рота руками.

— Я образила вас!

Але містер Пайк усміхався.

— Та ні, що ви! Я тільки дражнюся. Ніколи не захищав і не захищатиму розуму орхідей. Я їх обожнюю, але визнаю, що зірок із неба вони не хапають — принаймні не за вашими мірками. Але було вельми цікаво послухати, як ви обороняєте розумові здібності моху! Наче пишете характеристику на його підтримку.

— Хтось же мусить його захищати, містере Пайк! Мох має таку шляхетну вдачу, а ним усі нехтують! Щиро кажучи, для мене мініатюрний світ моху — розкішний подарунок, прихований за непоказною оболонкою, і я маю велику честь його вивчати.

Емброз Пайк, схоже, зовсім не нудьгував. Коли вони дісталися до вапнякових брил, він засипав Алму запитаннями, а тоді так близько нахилився до колоній моху, що здавалося, нібито його борода виростає просто з каменя. Він уважно вислухав її розповіді про кожен різновид і міркування щодо можливих перетворень. Може, вона забагато говорить? Її матінка точно зробила б їй зауваження. Алма, навіть коли говорила, боялася, що її бідолашний співрозмовник от-от засне від нудьги. Але ж він, навпаки, спонукав її до розмови! Вона відчула себе вільною, випускаючи на свободу думки, що ниділи в переповнених погребах її розуму.

Рано чи пізно настає час, коли людина уже не може приховувати своїх захоплень і хоче поділитися ними зі спорідненою душею, а Алма десятки років тримала свої міркування при собі.

Невдовзі містер Пайк ліг на землю, щоб зазирнути під велику брилу й розглянути мох, що скупчився в уступах, прихованих від людського ока. З-під каменя стирчали тільки його довгі ноги, а сам містер Пайк захоплено описував, що бачить. Алма подумала, що ще ніколи не почувалася такою щасливою. Їй завжди хотілося комусь це показати.

— Хочу вас запитати одну річ, міс Віттекер, — прогуготів містер Пайк з-під скелястого уступу. — Яка істинна природа ваших колоній моху? Вони, як ви кажете, опанували мистецтво вдавати з себе спокійних і смиренних. Але з ваших слів випливає, що вони володіють непересічними здібностями. То хто ж він, отой ваш мох? Доброзичливий першопрохідець чи ворожий мародер?

— Себто, фермер чи пірат? — спитала Алма.

— Саме так.

— Точно не скажу, — відповіла Алма. — Може, і той, і той. Я сама постійно над цим думаю. Певно, мине ще років двадцять п’ять, доки я це з’ясую.

— Захоплююсь вашим терпінням, — сказав містер Пайк, викотившись нарешті з-під брили й невимушено простягнувшись на траві.

Пізніше, коли Алма познайомилася з Емброзом Пайком ближче, вона побачила, що він полюбляє лягати на землю, як тільки йому хочеться перепочити, — будь-коли і будь-де. Коли в нього був настрій, він міг любісінько впасти на килим у вітальні, надто якщо йому були до вподоби плин його думок і розмови. Цілий світ був його диваном. У цьому було стільки свободи! Алма й подумати не могла, що колись почуватиметься такою вільною. Того дня, коли він простягнувся на траві, вона акуратно сіла на найближчий камінь.

Тепер Алма побачила, що містер Пайк значно старший, ніж видався спочатку. Але тут не було нічого дивного — був би він такий молодий, як здавався, то б ніяк не міг створити таку силу-силенну ілюстрацій. Струнка постава й енергійна хода — ось що робило його схожим на студента. І ще скромне коричневе вбрання — однострій нужденного молодого вченого. Утім, зблизька його вік одразу впадав у вічі — особливо, коли він лежав на сонці, гепнувшись на землю без капелюха. Його лице було вкрите зморшками, засмагою і веснянками від багатолітньої праці просто неба, а рудувате волосся посивіло на скронях. Алма дала б йому років тридцять п’ять, щонайбільше тридцять шість. Більш як на десять років молодший за неї, але давно не юнак.

— Яке велике задоволення ви, мабуть, дістаєте від такого пильного вивчення світу, — продовжував Емброз. — По-моєму, більшість людей нехтують маленькими дивами. В деталях можна відкрити в стократ більше можливостей, ніж у загальній картині, але людям важко всидіти на місці.

— Але деколи мені здається,