Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Як писав великий Лінней: Natura non facit saltum.
Природа не робить стрибків.
Проте Алма вважала, що таки робить. Хай навіть малесенькі стрибки — на заячий скік. У природі явно відбувалися метаморфози. Достатньо було поглянути на розведення собак і овець, на безперевний переділ влади й володінь між різними колоніями моху на цих найзвичайнісіньких вапнякових брилах на узліссі в Білому Акрі. Алма мала певні здогадки, але ніяк не могла зліпити їх докупи. Вона була твердо переконана, що одні види Dicranum виникли з інших, давніших його різновидів. Вважала, що один вид міг постати з іншого або взагалі призвести до вимирання цілої колонії. Алма не могла збагнути, як це відбулося, але в тому, що це справді так, — не сумнівалася.
Вона відчула, як груди їй стиснуло знайоме відчуття — бажання упереміш із гострою потребою. Залишилося ще дві години до заходу сонця, коли ще можна було попрацювати надворі, перед тим як повернутися до батькових щовечірніх завдань. Щоб дослідити ті питання так, як належить, їй потрібно було більше, значно більше годин. Та їх завжди бракуватиме! Того тижня вона й так змарнувала купу часу. Кожна жива душа на світі чомусь вважала, що Алмин час належить їй. А коли ж вона зможе нарешті присвятити себе науковим пошукам?
Спостерігаючи за тим, як сонце сідає за обрій, Алма вирішила, що не поїде до Пруденс. У неї просто нема на це часу. Читати свіжий бунтарський памфлет вона теж не мала охоти. Чим Алма може зарадити Діксонам? Сестра не хотіла ні чути Алминої думки, ні приймати її допомоги. Алмі було шкода Пруденс, але вона розуміла, що їхати туди — зайве, бо й так під час кожного її візиту всі почувалися не в своїй тарілці.
Відтак Алма обернулася до своїх каменів. Витягнула рулетку й ще раз виміряла розміри колоній. Нашвидкуруч занотувала дані в блокноті.
Ще дві години, і по всьому.
А роботі кінця-краю не видно.
Артур і Пруденс муситимуть навчитися уважніше дбати про своє життя.
Розділ чотирнадцятий
Через кілька днів Алма дістала записку від Джорджа Гокса, який просив її завітати на Арк-стріт до його друкарні й подивитися на дещо незвичайне.
— Наразі більше нічого тобі не скажу, щоб не зіпсувати несподіванки, — писав він, — але, гадаю, ти вельми зрадієш, побачивши це на власні очі, коли матимеш вільний час.
Що ж, вільного часу Алма не мала. Та й Джордж теж — і саме тому його записка була мов грім серед ясного неба. Раніше Джордж писав Алмі тільки у видавничих справах або коли ставалося якесь лихо з Реттою. Але відколи вони влаштували Ретту в шпиталь Ґриффона, з нею більше не траплялося нічого лихого, а Джордж з Алмою наразі над жодною книжкою не працювали. Що ж то за нагальна справа?
Алму взяла така цікавість, що вона тут же сіла в екіпаж і рушила на Арк-стріт.
Вона застала Джорджа в підсобці — той схилився над довгим столом, встеленим сліпучим розмаїттям форм і кольорів. Коли Алма підійшла ближче, то побачила, що це велетенська колекція зображень орхідей, складених у високі стосики. І не тільки малюнки, а й літографії, рисунки і гравюри.
— Я ще ніколи не бачив таких прекрасних ілюстрацій! — сказав Джордж замість привітання. — Отримав їх учора з Бостона. Така дивна історія з ними вийшла! Дивись, який талант!
Джордж простягнув Алмі літографію плямистої орхідеї роду Catasetum. Квітка була зображена так майстерно, що немовби виростала просто зі сторінки. Її пелюстки мали червоні цятки на жовтому тлі й виглядали вологими, наче жива плоть. Листочки були соковиті й м’ясисті, а з кореневих цибулинок, здавалося, можна струсити землю. Не встигла Алма добре розгледіти цю красу, як Джордж подав їй ще одну фантастичну гравюру — Регіsteria barkeri з золотистими суцвіттями — такими свіжими, що от-от сколихнуться від вітру. Той, хто розмалював цю літографію, був майстром текстури й кольору: пелюстки скидалися на м’який оксамит, а білі краплинки на кінчиках створювали враження, мовби суцвіття вкрите росою.
Коли Джордж простягнув їй ще один малюнок, Алма аж охнула. Такої орхідеї вона ніколи не бачила. Її крихітні рожеві пелюсточки були схожі на сукенки, що їх феї одягли б на бал-маскарад. Їй ще не траплялися такі ретельно вималювані, витончені зображення. Алма добре зналася на літографіях. Цей спосіб зображення винайшли всього лиш за чотири роки до її народження, і в бібліотеці Білого Акру вона зібрала чи не найвишуканішу в світі колекцію літографій. Алма думала, що їй відомі всі вади цього способу зображення, але ці малюнки довели, що вона помиляється. Джордж Гокс теж чудово розумівся на літографії. У Філадельфії не було талановитіших за нього майстрів. Але коли він передавав Алмі ще один малюнок — ще одну орхідею — його рука тремтіла. Він хотів, щоб вона побачила все — все й відразу. Алмі страшенно кортіло передивитися всі малюнки, але спершу треба було з’ясувати, звідки ж вони взялися.
— Стривай-но, Джордже. Скажи мені спочатку — хто це намалював? — запитала Алма.
Їй були відомі всі найкращі ботанічні ілюстратори, але цього художника вона не знала. Навіть сам Волтер Гуд Фітч так не намалював би. Якби вона хоч раз побачила щось подібне, то запам’ятала б назавжди.
— Напевно, хтось надзвичайно здібний, — відповів Джордж. — Його звуть Емброз Пайк.
Алма вперше чула це ім’я.
— А хто видає його ілюстрації? — спитала вона.
— Ніхто!
— А хто ж тоді їх замовив?
— По-моєму, ніхто не замовляв, — сказав Джордж. — Містер Пайк самотужки надрукував літографії у друкарні свого приятеля в Бостоні. Він знайшов орхідеї, зробив замальовки, надрукував і навіть власноруч розфарбував. Він надіслав мені свої роботи, пояснивши не більше, як оце я тобі. Вони прибули вчора в найзвичайнісінькій коробці. Але я мало не впав, коли її відкрив. Містер Пайк каже, що останні вісімнадцять років мешкав у Гватемалі й Мексиці й зовсім недавно повернувся додому, в Масачусетс. Ці орхідеї він намалював, перебуваючи в джунглях. Про нього ніхто не чув. Треба, щоб він приїхав до Філадельфії,
