Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Але містер Гокс казав, що про ваші книжки добре відгукуються.
— Авжеж — десяток чоловіків зі всього світу, яким небайдужа бріологія.
— Цілий десяток! — вигукнув містер Пайк. — Не забувайте, мадам, що ви розмовляєте з чоловіком, який за своє довге життя нічогісінько не видав, і чиї сердешні батьки переживають, що їхній син — безсоромний лінюх.
— Але ж ваші ілюстрації — неперевершені, сер.
Він тільки махнув рукою.
— Ви гордитеся своєю працею? — запитав він.
— Так, — відповіла Алма, на хвилю задумавшись. — Але часом дивуюся, чому. Мені здаться, що більшість людей у цьому світі — особливо нещасні бідняки — були б щасливі, якби більше ніколи не мусили працювати. Тоді чому я так старанно працюю над темою, яка цікавить тільки жменьку людей? Чому я не вдовольнюся тим, щоб просто милуватися мохом чи навіть малювати його, коли мені так до вподоби його будова? Навіщо я морочуся з його таємницями й благаю дати відповідь про природу самого життя? Як бачите, мені пощастило народитися в заможній родині, а отже, я взагалі не маю потреби працювати. Тоді чому я нещасна, коли сиджу, склавши руки, коли дозволяю своїм думках рости врізнобіч, як оця трава?
— Бо вас цікавить світобудова, — просто пояснив Емброз Пайк, — і всі її чудесні творіння.
Алма зашарілася.
— З ваших слів виходить, що я займаюся грандіозною справою.
— Так воно і є, — так само просто відповів він.
Вони трохи посиділи мовчки. Десь у лісі позаду висвистував дрізд.
— Який чудовий сольний виступ! — вигукнув містер Пайк, дослухаючись до пташиного співу. — Аж хочеться йому поплескати!
— В Білому Акрі тепер найкраща пора, щоб слухати пташок, — сказала Алма. — Бувають ранки, коли можна вмоститися під вишнею на лузі й слухати цілий пташиний оркестр, який співає тільки для вас.
— Треба буде вибратися сюди якось уранці. У джунглях я дуже сумував за нашими американськими співочими пташками.
— Але ж там, мабуть, були незвичайні птахи!
— Так, незвичайні й екзотичні. Але ж це не те саме. На чужині страшенно сумуєш за знайомими звуками свого дитинства. Мені не раз снилося, як жалісливо туркочуть голуби. Їхній туркіт був такий реалістичний, що мені краялося серце. Я навіть не хотів прокидатися.
— Містер Гокс казав мені, що ви багато років провели в джунглях.
— Вісімнадцять, — відповів містер Пайк, збентежено посміхнувшись.
— Здебільшого в Мексиці й Гватемалі?
— Тільки в Мексиці й Гватемалі. Я хотів побачити більше світу, але ніяк не міг звідти поїхати, бо раз у раз натрапляв на нові й нові рослини. Знаєте, як то є — ви знаходите цікаву місцину, починаєте її досліджувати, а тоді вам починають одна за одною відкриватися таємниці, і ви вже не можете покинути того місця. До того ж у Гватемалі я натрапив на один вид орхідей — точніше, на найскромніших самітників-епіфітів — які ніяк не хотіли зробити мені ласку й зацвісти. А я сказав собі, що не поїду, доки не побачу їхнього цвіту. І не хотів відступати від свого. А вони й собі вперлися. Деякі з них змусили мене чекати років п’ять чи шість, доки дозволили нарешті зиркнути на їхні квіти.
— Чому ж ви все-таки повернулися додому?
— Через самотність.
Він був навдивовижу відвертий. Алма захоплювалася його щирістю. Вона б нізащо не зізналася в такій слабкості — відчувати самотність.
— Крім того, — сказав він, — я вже не мав здоров’я жити, де доведеться. Мав одну лихоманку за другою. Хоча, правду кажучи, вони були не такі вже й неприємні. Під час гарячки я мав дивовижні видіння і навіть чув голоси. Деколи так і кортіло податися услід за ними.
— За видіннями чи за голосами?
— За обома! Але я не міг так вчинити зі своєю матінкою. Її серце не витримало б, якби вона втратила в джунглях рідного сина. Їй би до кінця не давала спокою думка, що зі мною сталося. Втім, б’юсь об заклад, вона досі не знає, де я і що зі мною. Але принаймні знає, що я живий.
— Ваші родичі, певно, сумували за вами всі ці роки.
— Ох, мої бідолашні родичі. Я прикро розчарував їх, міс Віттекер. Вони такі поважні люди, а я все життя поневіряюся світами. Мені шкода їх усіх, а надто мою матусю. Вона думає, і, мабуть, має рацію, що я розтоптав на порох усі перлини, розсипані переді мною. Я покинув Гарвард, і року там не провчившись. Казали, що я подаю надії — тільки не зрозуміло, що вони мали на увазі під цим словом — але з університетським життям у мене не склалося. Через якусь особливість нервової системи я просто не міг всидіти на лекціях. Не шукав веселощів по студентських клубах і товариствах. Може, ви цього не знаєте, міс Віттекер, але університетське життя обертається саме довкола таких клубів і товариств. Як казала моя матінка, я завжди мріяв про одне — забитися в куток і малювати рослини.
— І дякувати Богу! — сказала Алма.
— Може, й так. Але моя матуся навряд чи з вами погодилась би, а тато зійшов у могилу, так і не пробачивши мені того, яку професію я обрав — якщо то, звісно, можна назвати професією. На щастя для моєї багатостраждальної матінки, мій молодший брат Джейкоб сповна виконав свій синівський обов’язок. Він слідом за мною подався на науку до університету, але, на відміну від мене, втримався там так довго, як належить. Він мужньо гриз граніт науки, заслуживши всіх відзнак і почестей, хоч деколи я хвилювався, щоб йому, бува, розум не помутнів через таку напругу, а тепер він проповідує з тієї ж кафедри у Фремінґемі, за якою мій тато з дідом стояли перед своєю паствою. Він добра людина, мій брат, і досягнув успіху в житті. Люди ним захоплюються. Я його обожнюю. Але не заздрю його життю.
— То ви походите з родини священиків?
— Так, і мав сам ним стати.
— І чому ж не стали? — сміливо запитала Алма. — Відійшли від Бога?
— Ні, — відповів він. — Достоту навпаки. Я занадто до нього наблизився.
Алмі кортіло запитати, що він мав на увазі під такою цікавою фразою, але вона відчувала, що й так зайшла задалеко,
