Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
— Ти ж надрукуєш, правда? — запитала Алма, яка тут же уявила, як ці розкішні малюнки виглядатимуть у вишуканому фоліанті.
— Ну звісно! Але спочатку треба зібратися з думками. Деякі з цих орхідей, Алмо, я бачу вперше в житті. Такої досконалої майстерності я ніколи не бачив.
— Я теж, — відповіла Алма, схилившись над столом і обережно перегортаючи ілюстрації.
Вони були такі чудові, що їх лячно було торкатися. Кожну з них вартувало сховати за склом. Навіть наймініатюрніші замальовки були справжніми шедеврами. Мимоволі вона глянула на стелю, чи та ціла, чи не накапає звідти на малюнки вода і їх не знищить. А що, як трапиться пожежа, чи в дім проникнуть грабіжники? Треба, щоб Джордж замикав кімнату на ключ. І рукавиці годилось би вдягти.
— Ти коли-небудь… — почав, було, Джордж і тут же від хвилювання затнувся.
Алма ще ніколи не бачила його таким збудженим.
— Ні, — пробурмотіла вона, — ніколи.
Того ж вечора Алма написала лист містерові Емброзу Пайку з Масачусетса.
За життя вона написала тисячі листів — було серед них і чимало запрошень, і хвалебних послань — але тут вона не знала, з чого почати. Як звернутися до істинного генія? Врешті-решт Алма вирішила написати просто.
Дорогий містере Пайк,
мені прикро про це писати, але Ви завдали мені великої шкоди. Через Вас я більше ніколи не зможу захоплюватися ботанічними ілюстраціями, що належать не Вам. Тепер, коли я побачила Ваші орхідеї, світ ескізів, малюнків і літографії здаватиметься мені сірим і нудним. Наскільки мені відомо, невдовзі Ви приїдете до Філадельфії, щоб попрацювати разом з моїм дорогим приятелем Джорджем Гоксом над виданням книжки. Тому хотіла запитати Вас, чи не прийняли б Ви моє запрошення зупинитися на деякий час у Білому Акрі — моєму родинному маєтку? У наших оранжереях росте сила-силенна орхідей, декотрі з яких майже такі ж гарні в житті, як Ваші — на малюнках. Насмілюся сказати, що Вам буде приємно на них подивитись. Може, Ви навіть захочете їх намалювати. (Будь-яка з наших квіток вважатиме за честь мати портрет, намальований Вами!) Нам із батьком буде надзвичайно приємно з Вами познайомитися. Тільки повідомте мене, коли саме Ви плануєте приїхати, і я пошлю за Вами екіпаж на двірець. Ми подбаємо про те, щоб задовольнити всі Ваші потреби. Прошу Вас, не розчаруйте мене відмовою!
Щиро Ваша,
Алма Віттекер.
Він приїхав у середині травня 1848 року.
Алма працювала в своєму кабінеті за мікроскопом, коли побачила, що до брами підкотився екіпаж. З нього вийшов високий, худорлявий, рудоволосий молодий чоловік у коричневому вельветовому костюмі. Здалеку він виглядав років на двадцять, хоч Алма знала, що такого не може бути. Зі собою він мав тільки шкіряну валізку, яка, здавалося, кілька разів об’їздила разом з господарем довкола світу й до вечора розсиплеться на порох.
Перш ніж вийти назустріч гостю, Алма ще деякий час за ним поспостерігала. За своє життя вона бачила, як до Білого Акру прибували сотні гостей, і ті, хто приїжджав до них уперше, завжди поводилися однаково: завмирали на місці й вражено розглядали будинок перед собою, адже Білий Акр зачаровував і, водночас, лякав, надто з першого погляду. Помістя зумисно побудували так, щоб вселяти страх, і мало кому з гостей вдавалося приховати свій трепет, заздрощі чи страх — особливо, якщо вони не знали, що за ними спостерігають.
Але містер Пайк навіть не глипнув на маєток. Він, навпаки, зараз же обернувся до нього спиною і почав розглядати старий грецький сад Беатрікс — що його Алма з Ганнеке десятками років тримали в первозданному вигляді в пам’ять про неї. Гість ступив кілька кроків назад, так, наче хотів краще його роздивитися, а тоді зробив щось дуже дивне: поставив на землю валізу, зняв жакет, подався до північно-західного закутка саду, а тоді перетнув його широкими кроками по діагоналі до південно-східного кутка. Трохи там постояв, роззирнувся, а тоді виміряв кроками дві прилеглі сторони саду — його довжину й ширину — так землемір вимірює межі наділу. Дійшовши до північно-західного кута, він зняв капелюх, почухав голову, трохи постояв на місці, а тоді розреготався. Алма не чула його сміху, але бачила, як він сміється.
То вже було занадто — вона не витримала й вибігла з возівні йому назустріч.
— Містере Пайк! — гукнула вона, простягаючи йому руку для потиску.
— Ви, напевно, міс Віттекер! — відповів він, приязно всміхнувшись і потиснувши їй руку. — Не вірю власним очам! Скажіть мені, міс Віттекер, що то за божевільний геній завдав собі стільки клопоту, щоб розбити цей сад за строгими ідеалами евклідової геометрії?
— Це спало на думку моїй матері, сер. Коли б вона багато років тому не покинула цього світу, то дуже зраділа б, почувши, що ви розгадали її наміри.
— Та їх же кожен розгадає! Це ж золотий перетин! Ось тут — подвійні квадрати, кожен з яких містить сітку з квадратів, а стежки, що розділяють усю цю конструкцію навпіл, утворюють кілька трикутників зі співвідношенням сторін три-чотири-п’ять. Так приємно! Не можу повірити, що хтось завдав собі клопоту й зробив це в такому великому масштабі. Деревця самшиту ідеально сюди пасують. Вони мовби знаки рівності між частинами рівняння. Ваша матуся, певно, була чудесна особа.
— Чудесна… — Алма задумалася, чи можна так сказати про її матір. — Що ж, моя матінка була обдарована розумом, який працював із чудесною точністю, це справді так.
— Неймовірно, — відповів її співрозмовник.
Будинку він, схоже, взагалі не помічав.
— Приємно познайомитися з вами, містере Пайк, — сказала Алма.
— І з вами, міс Віттекер. У своєму листі ви виявили неабияку щедрість. Чесно кажучи, я оце вперше їхав сам у екіпажі — і мені сподобалося. Я вже так звик мандрувати поруч із верескливими дітлахами, бідолашними тваринами й гамірними чоловіками, які цмулять товсті сигари, що не знав, куди себе подіти під час такої довгої подорожі на самоті й у спокої.
— І чим же ви займалися? — всміхнулась Алма, вислухавши його жваву розповідь.
— Заприятелював із гарним краєвидом за вікном.
Не встигла Алма щось відказати на його доладну відповідь, як помітила, що на обличчі містера Пайка промайнув вираз занепокоєння. Вона простежила за його поглядом і обернулась — до масивних парадних дверей Білого Акру ішов слуга, тримаючи в руках валізку містера Пайка.
— Моя
