Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

хвацьку витівку, якою Ґудзій, жартун і вигадник, заповзявся їх насмішити. Зрештою, хіба сам Ґудзій, пам'ятаючи свої незчисленні вади, — а вони ж чіпляються людини, як реп'ях кожуха! — не розумів, наскільки він не гідний слугувати Найсвітлішому? Хіба він не зволікав, змушуючи себе не слухатися голосу, який не давав спокою, хіба не прикидався нетямущим, аж поки уві сні, а згодом, — як він усе ще баскаличився, — і навіч, і то серед білого дня перед юрбою на трамвайній зупинці, просто з-під розгорненого часопису, явився Господь, торкнув свого грішного вибранця за плече й велів прямувати стежкою, яка вела до Нього? — і Ґудзій не зважився діяти всупереч вищій волі, хоч, заки перекинутися на теологію у Варшаві, він, наче монтенівський віслюк, навантажений книжками, записався одночасно на два факультети, скінчив право й романістику, оскільки навчання йому легко давалося (власне, у навчанні він шукав чогось, що він перегодя, так само марно, натинався знайти у військовій академії, куди його прийняли, попри українське походження й православне віровизнання, ніби на підтвердження, як із незбагненних причин, — бож він, Ґудзій, не виділявся жодними чеснотами! — ним піклується провидіння наполегливіше, ніж іншими), — і не тільки легко давалося, а й не зіпсувало йому ні серця, ні вдачі (як це надто часто трапляється з тими, кому щось легко дається, а кебеті бракує втямити: найглибше, найвсеохопніше знання — не ціль, а мізерна передумова до того невимовного, що його людина не годна ні висловити, ні збагнути).

Щоправда, таборові мудреці пояснювали це зовсім просто: мовляв, Ґудзієвому серцю й вдачі надмірна вченість ніколи й не загрожувала, тому що, ледь скінчивши університет, Ґудзій так само блискавично й забував усі науки, яких набирався; бо де, коли хто бачив, аби справді освічений чоловік не нагадував би щомиті про свою вченість, не виставляв би на заслужений показ усі свої знання, щоб співрозмовники лише охали, споглядаючи вчене диво, а поводився, — за співчутливим висловом пана магістра й доктора всіх наук Лилика, який, єдиний на весь табір, знав, як належить поводитися вченій людині, — наче сільський дядько?

Звісно, чи мали рацію таборові мудреці, чи ні, охочих спростовувати, як воно виглядало насправді, не знаходилося, та і як вони знайшлися б, коли сам Ґудзій, замість сприяти виясненню і бодай раз повнотою продемонструвати, як глибоко сягають його знання, заткнувши пельку всім мудрагелям, — найприскіпливішу балаканину на цю тему збував жартами, додаючи мимохідь, що така його доля: він невігласом народився, невігласом і помре, не збагнувши навіть, за що його, грішного сараку, Господь милує.

А що Ґудзій говорив це щиро й переконливо (на думку Юліяна Кленовського, аж надто щиро й переконливо; бо як Юліян Кленовський, який нараховував у своєму родоводі десять поколінь блакитної крови, не раз прорікав у ближчому колі друзів, здатних належно оцінити далекосяжність і вишуканість його висловлювань, — пиха й фальш — конечна передумова цивілізованої поведінки в пристойному товаристві, а саме її й бракує Ґудзієві, щоб заслужити назви homo sapiens), і не тільки говорив, а й у такі хвилини з особливою тугою усвідомлював свою безнадійну обмеженість перед порогом, об який людина щомиті стукається лобом, не годна ні на цаль переступити його, хоч і усміхався при тому (правда, Ґудзій ніколи цього й сам не розумів: адже йому боліло всередині зі щему від цієї пригадки, однак незалежно від його волі, — а втім, чи людина дійсно знає, що залежить, а що не залежить від її волі? — ледве він заходжувався вкладати в слова найсуттєвіше й найдошкульніше, що його хвилювало, — мікроскопічні, а водночас і велетенські амебні творива, які щосекунди мінялися й щезали — інколи цілком, інколи — клаптями, — з-під, здавалося б, найточніших окреслень, — щось тануло йому в грудях, і він усміхався, що не раз виводило й заводило його в халепу), то навіть ті, які чули, ніби Ґудзій покінчав і кілька університетів (кількість університетів залежала від настрою й горілчаного вмісту співрозмовників), і якусь особливу академію (щодо академії опінії виразно розходилися: дехто з таборян не виходив із дива, мовляв, як можна кінчати академію, коли на ній усі просто бувають? — натомість пані Осінчуковська, поважний авторитет серед витонченішої верстви таборових дам, категорично твердила: академії існують лише малярські, а не військові; вона сама мало не скінчила малярської академії, але своєчасно схаменулася й вирішила відкласти живопис на старість, яка забула про неї, дарувавши їй вічну молодість), втрачали охоту будь-що спростовувати чи вияснювати.

Однак і без спростовувань і вияснень загальна опінія складалася на одне, — і тут уже не виринало найменших сумнівів: Ґудзієве серце містило стільки добра, лагідности й безпосередности, що люди охоче прощали йому гріхи і, прощаючи, ставали самі людяніші й примірливіші навіть там, де щойно пашіли гнівом, як Стецько на Дюрченка того вечора, коли він, довідавшися від малого Федора листоноші про Дюрченків донос на Ігоря Коваленка, аж спухлий від обурення (а зовсім не від недавнього перепою!) прибіг до Ґудзія, щоб отець пояснив йому, пощо земля плодить гнид у людській подобі, і домагався від Ґудзія відповіді майже з такою затятістю й розпачем, як тепер паніматка домагається від нього зізнань, де її чоловік, бідкаючися, що їй хоч самій заходжуйся виголошувати перед людьми, які зібралися на службу Божу, казання.

— Казання? — стрепенувся Стецько, нарешті цілком отямившися, і з новою аж запаморочливою ясністю, — у його мозку, який раптом поширився й завібрував, вибухла колінчаста, нескінченна блискавка, розсунувши до самого обрію (Стецько на всі груди чув у собі цей всепоглинальний сліпучий обрій) глевкі внутрішні перегородки, — пригадав видиво Страшного Суду, а особливо ту мить, як йому вручено келих із кров'ю Спасителя.

Невже це сам Усевишній прислав до нього паніматку, щоб він, таборовий п'яничка, сповістив людям несусвітню новину? — зважив Стецько і, перш ніж збагнув, що чинить, прохопився:

— Може, заки… панотець, я людям скажу… казання. Тобто, звісно, не казання, а новину. Це така новина, така новина!

— Новина? Казання? Може, ще й службу Божу відправите?

— Чому ж службу, я лише — казання про…

— Казання і я вам скажу, тільки дещо інакше, ніж ви собі уявляєте! — до сліз розсердилася паніматка.

І від того, що вона без причини так нестримно розсердилася (що ж цей бідолаха страшного накоїв, що їй урвався терпець і вона вергає вогонь? Ну, збовкнув недолуге, а хіба людина не бовкає недолуге й дурне саме тоді, коли силкується висловити найтрепетніше і найшляхетніше?), — їй стало невимовно шкода Стецька і соромно за свій гнів.

Чого ж це я прискіпалася до безневинної людини? — вжахнулася не на жарт Ґудзіїха, бувши